Коли всі поснули, зліз Олекса з печі, де лежав одягнений, узяв рушницю й вийшов. Зовні відчув він, ніби хтось його обняв і стиха поцілував у волосся. Тою ж миттю пізнав він у місячнім сяйві Килину, яка підтюпцем бігла домів. "Мамо?" — здивувався він, одразу ж підбадьорившись. Він барився якусь мить. Десь хряпнули двері, гавкнула поблизу собака. Олекса перекинув рушницю на спину й попрямував твердо, бо хотів наздогнати людей ще вдосвіта. Дома все йшлося так, ніби Олекси й не забракло. Лише коли всі знову сіли до столу, й Петро помітив спорожніле місце, то пішов у святий куток і запалив свічку перед Знаменською — одну тонесеньку свічку. Потвора здвигнула плечима.
Тимчасом ішов Остап, сліпий старець, ближнім селом, починаючи жалібно-ніжним голосом свою пісню про Правду...
Хворий заждав якусь мить, а потім глянув на мене здивовано:
— Чому ж не кінчаєте? Це ж як і в історії про кривду: адже той старець був Бог!
— Та я ж того не знав, — відповів я з трепетом.