В школі Твердохліб учився вісім років, тоді пішов до ремісничого училища — на трамвайника. Потроху слюсарював уже в депо, Андрій Сергійович обіцяв вивчити на вагоновожатого, от тільки хай одержить паспорт.
А тоді життя вдарило його, покотило і стало топтати, як подорожник.
Він запам'ятав той сіро-жовтий ранок навіки. Ранок між зимою і весною, між землею і небом, між ніччю і днем, усе в ньому розполовинилося і зливалося, надто ж заливалося водою, страшним холодним дощем, змішаним зі снігом, який ішов добу чи й дві, уночі стояв стіною, котив з гір і ярів потоки глини, ніс сміття, вимивав і горнув на Куренівку всі уламки й покидьки з верхнього Києва: від того здавався брудним і жовтим, ніби й не дощ, а щось позасвітнє.
Батько прийшов зі свого чергування і вклався спати, мама Клава бралася до чищень і прибирань, сестри побігли до школи, Твердохліб з Андрієм Сергійовичем пригинці пробиралися до депо, проринаючи під жовтими пасмами холодної води.
Вони вже були під покрівлею, захищені від дощу, у затишку й звичному спокої, коли в набридливий шум зливи ввірвався звук незвичний, незнаний і тому особливо загрозливий. Ніби розгортали велетенський рулон чогось шорсткого, як камінь, і незрима сила робила те з такою нагальністю, що гострий шерех вмить виповнив увесь простір, поглинув усі звуки, піднявся до нестерпно-високої ноти, а тоді зродилося з нього холодне ревіння, яке зосередилося в одній точці, десь за стадіоном, на вильоті з Реп'яхового яру, здійнялося могутньою стіною і помчало вниз через вулицю, через сталеві трамвайні рейки, на депо, на будинки, на барак, на все живе й неживе.
Мабуть, інстинкт розвідника примусив Андрія Сергійовича озирнутися першим. Твердохліб коли б і озирнувся, то навряд чи побачив би стіну, яка мчала на депо. Побачивши ж, не збагнув би, що то таке, бо летючий водяний вал зливався з жовтою стіною дощу. Андрій Сергійович не думав жодної секунди.
— На опору! Лізь! — підкидаючи Твердохліба вгору перед сталевою опорою покрівлі, гукнув він.
Перші холодні вибризки каламутного водяного валу вже вдарили по них. Стихія, страх, смерть.
— А ви? — крикнув Твердохліб.
— Лізь, дурню! — зло попхнув його догори Андрій Сергійович і кинувся до свого трамвая, може, ще сподіваючись вивести вагон з депо або принаймні відсидітися на висоті в кабінці. Твердохліб по-мавпячому подерся вгору, туди, де опора розгалужувалася, вал ударив по опорі, аж вона загула, вода наздогнала Андрія Сергійовича, вдарила його по ногах, тоді в спину, він упав під каламутним валом, але підвівся, знову побіг, його знову ударило, збило і накрило вже навіки. Перекинуло трамвай, другий, третій, цегляні стіни депо ламалися й падали, ніби картонні, металеві опори дрижали й гнулися, гнулися сталеві конструкції покрівлі, щось ламалося і летіло звідти. Твердохліб, врятований Андрієм Сергійовичем, тулився до холодного заліза, тремтів і плакав. Усе гинуло в нього перед очима, і ніхто не міг зарадити. Стихія, страх, смерть. Ще не знав, що водяний вал поховав під собою і їхній барак, і батька, і маму Клаву, і все дотеперішнє хоч і небагате, але спокійне й усталене життя.
Відтоді жахався води.
Працював чорно, поки вивчив сестер і повіддавав заміж. Коли пішов до армії, то повертатися до Києва і не думав. Сестри роз'їхалися, спогади вмерли, ніхто його не жде. Поглянути на дім, де ти народився? У Києві це не завжди можливе. Згадати — ото й тільки. Але чи не однаково — де згадувати? Хлопці підмовляли: в Сибір, на Алтай, на цілину, в Норільськ. Світ широкий! Коли б не помком-взводу сержант Григоренко, так би й не побачив більше Твердохліб Києва, а Київ Твердохліба. Але сержант умів виховати затятість і не в такій душі, як у Твердохліба, отож і сталося. Григоренко походив з полтавського села, високий, жилавий, голубоокий, невтомний, ніби зроблений з найміцнішої сталі, здавалося, позбавлений будь-яких вад, все ж мав одну досить відчутну ваду: не поділяв поширеної думки про стирання граней між містом і селом. Поділяти чи не поділяти ту чи іншу думку — в цьому ще немає великого лиха. Але сержант у своїй незгоді йшов далі. Він люто заздрив усім, хто народився у місті, та ще й великому, і ще лютіше ненавидів їх, так ніби людина вибирає своє місце народження і ніби це дає їй якісь переваги. Хоч як там було, Твердохліб став предметом особливої уваги сержанта Григо-ренка саме через те, що був киянином. З ранку до вечора тільки й чулося: "Р-рядовий Твер-рьдохліб, як у вас пр-рьишитий підвор-рьотничок!", "Р-рядовий Твер-рьдохліб, пр-рьиготуватися для подолання водної пер-рьєшкоди!", "Р-рядовий Твер-рьдохліб, тр-рьи нар-рьяда поза чер-рьгою!". А тоді мстиве: "Це вам не по Хр-рьєщатику пр-рьогулюватись!"
Твердохліб мовчав, терпів, потихеньку вийшов у відмінники бойової й політичної, навіть сам сержант Григорен-ко тепер ставив його за приклад. Коли ж настав час увільнитися і сержант спитав, куди Твердохліб хоче їхати, той нарешті зміг посмакувати маленькою помстою:
— Поїду гуляти по Хрещатику!
Так повернувся до Києва і подав заяву на юридичний факультет університету. Від туги за справедливістю? Не міг би тоді сказати. Ще коли вчився в ремісничому, закохався у Валю Букшу. Вона — нуль уваги на Твердохліба. Ще й дражнила його, як усі, "Глевтячком". Так усе й минуло. Після армії зустрів її. Перекваліфікувалася і працювала на Подолі секретарем нарсуду. Казала: "Ми, юристи". Ніс у неї чомусь став широкий, як у качки. Може, такий і був, а Твердохліб не помічав? Теж юристка знайшлася! Жадоба маленьких помст далі володіла його спокійним єством, і Твердохліб пішов учитися на юридичний. Довго не одружувався, мабуть, пам'ятаючи ту Валю, або й не знати чому. А тоді зустрівся з жінкою, що мала ім'я з казки "Золотий ключик", і так опинився в надрах квартири Ольжича-Предславського. Тепер справжній киянин. Мало людей, багато кімнат, ще більше книжок. Всі мови світу, всі великі імена, генії, слава, блиск, позолота корінців і останні досягнення поліграфічної мислі — синтетичні тканини, лакований картон, припресована плівка, припресовані ребристі корінці з іменами Коломбоса, Батлера, Джонстона, Де Феррона, Боуста, Макдоугала, Фіттермана, О'Конелла, Фултона, Хаккуорта1. (*Перелічуються зарубіжні знавці міжнародного права). Все видатне: ідеї, інтереси, знайомства, вчителі. Ольжич-Предславський учився в самого академіка Корецького. Знайомий був з сотнями видатних діячів. Мальвіна Вітольдівна мала право знайомитися тільки з дружинами і вдовами видатних людей. Твердохліб міг би укласти каталог вдів. Меморіальні дошки. Бронзові й мармурові погруддя на Байковому кладовищі. Квартири. Картини. Бібліотеки. Навіть тоді, коли видатний діяч не прочитав за життя жодної книжки, він примудрився лишити вдові величезну книгозбірню. Фотознімки з великими людьми. Мисливські рушниці, з яких жодного разу не вистрелено. Венеціанські келихи, з яких не випити й краплі. Порцелянові сервізи, навіки заховані в дубових різьблених буфетах. Велетенські бронзові люстри, які ніколи не засвічувалися. Безмежні килими, змотані в рулони, як у Тамерлана перед походами. Срібло, бакара, слонова кістка, малахіт. Розмови, шепоти, заздрощі навіть по смерті. Кому краща меморіальна дошка, у кого більша слава, кого скільки разів згадували в енциклопедичному довіднику "Київ", а кого зовсім не згадали і що з того буде. Тещин Брат шулікою налітав на те шепотіння, глумливо іржав над сполоханими вдовами: "Згадали — не згадали! Що від того світові? Знаєте, що сказав Глушков про всі види інформації? Інформація — це міра неоднорідності розподілу матерії й енергії в просторі й часі, показник вимірів, якими супроводжуються всі процеси, що відбуваються в світі. Неоднорідності. Ясно? Кому густо, а кому пусто!"