Це була так звана Гончарка, про яку здавна линула сумна слава як про місце пияцтва, хуліганських витівок, усіляких темних справ і таємничих пригод.
"Навмисне повів мене сюди, щоб ніхто не бачив",— подумав Твердохліб. Але помилився. Бо тесть, ніби вгадавши його слова, проказав задихано:
— Я тут... щодня... Звик і... не можу, коли не... причащаюся... смішно, але...
— Ви не боїтеся тут ходити? — спитав Твердохліб.— Місце хоч і в центрі Києва, але... Торік восени тут убили чоловіка. Нізащо. Прокуратура мала тяжку роботу...
— Я завжди з Абреком. А він сторож надійний,— пояснив Ольжич-Предславський.
— Абрек справді може створити враження. Але ж тут стежки... не зовсім для вас...
— Зараз вийдемо на простір... Там пречудово... Унікальне місце...
Справді, незабаром дереза випустила їх з чіпких обіймів, вони опинилися на вузькому перешийку, вкритому густою травою і ще густішими кущами, але вони тут розступалися, утворюючи зручний прохід, а далі, коли перешийок ще звужувався, кущі зникли зовсім. Ольжич-Предславський зупинився, показуючи рукою Твердохлібові, щоб він зробив те саме. Вузька смужка землі, на якій вони стояли, слугувала мовби містком між материком, на якому стояв верхній Київ, і круглою, стовпчатою глиняною горою, поставленою природою посеред найдавніших київських урочищ-уділь Гончарки і Кожум'як. Стовпчата гора мала плаский, рівно стесаний верх, так ніби там хтось готував собі місце для будувань, а тоді передумав, відмовився од заповзятого наміру і віддав гору у здобич буйним травам, птахам та комашні.
Твердохліб глянув довкола. Лівобіч на високому глиняному мисі мальовничо височів художній інститут, право-біч, за яром, врізалася в небо незграбна споруда Історичного музею, а майже перед очима, тільки ще далі, височів зостанець Замкової гори, яка покірливо лащилася до Уздихальниці золотисто-зеленкуватим чудом Андріївської церкви. За безмежжям Подолу вилискував під низьким призахідним сонцем Дніпро, а на обрії вгадувалося місце, де він зливався з Десною.
— Це гора Дитинка,— пояснив тесть.— Ти, мабуть, ніколи тут не був.
— Чому ж? Малим он скільки разів доводилося!
— А я певний, що ніколи не бачив того, що я тобі покажу.
— Краєвид тут справді чудовий!
— Справа не в краєвиді. Не в красотах справа. Ольжич-Предславський, забувши про солідність, про
свій вік, про обережність і звичайнісінький здоровий глузд, швидко пішов уперед, але не став забиратися на Дитинку, а стрибнув униз, мало не зриваючись з крутого схилу, подряпався попід глиняною кручею ще й прихитрився махнути рукою Твердохлібові, щоб той не відставав.
Абрек, лякливо позираючи на край урвища, понуро завив услід хазяїнові.
— Обережно! — гукнув тестеві Твердохліб.— Зараз я вас підтримаю.
— Не важить. Я звичний,— заспокоїв його професор.— Я тут уже стільки разів... Підбирайся ближче. Ось... Тут. Увага! Абрек, жди!
Тримаючись одною рукою за поодинокі кущики трави й за корінці, що стирчали в цих місцях, де обвалювалося від дощів і снігів, Ольжич-Предславський другою рукою вправно дістав з кишені куртки великого мексіканського ножа, клацнув кнопкою, махнув навіщось над головою лезом. "Збожеволів старий",— подумав Твердохліб. Ще подумав з острахом, що тесть зараз зірветься з кручі й загримить униз, так що й кісток не позбираєш, а винним виявиться він, його зять.
— Обере!..— хотів гукнути Твердохліб і сам мало не зірвався донизу, Абрек завив, як на погибель.
— Не слід робити різких рухів,— спокійно порадив йому професор.— Вростай у кручу, зливайся з нею всім тілом... Мати-земля... Приймає й захищає...
З тим бурмотінням Ольжич-Предславський вміло орудував ножем, зрізаючи в себе над головою нерівності глиняної кручі, не дбаючи про те, що глина летить на нього, забруднюючи імпортну елегантну куртку й ще елегантніші штани.
— Ага! Тепер видно. Бачиш? Тобі видно? Твердохліб не міг утямити, що йому хоче показати
тесть, дивився на обчищений глиняний крутосхил і попервах нічого не бачив, лише згодом помітив якесь темне, ледь покреслене в жовтій глині коло, переривчасте, мовби пунктирне.
— Що це? — запитав він.
— Зараз покажемо! — торжествував Ольжич-Предславський.— Зараз!..
Він колупнув ножем раз і вдруге, і вглибині з'явилися дві темні грудочки. Професор обережно видобув їх, тримаючи в пучках, простягнув Твердохлібові.
— Що це? — знову перепитав той.
— Наш предок! Кісточки нашого пращура з дев'ятого, а може, й з п'ятого століття! Оте коло — то труна. Кругла, бо видовбана з дуба. Лишилося не так багато... Самий слід у глині... Та ці перетлілі кісточки... Радіоактивний аналіз може підказати, з якого віку... Але видно й так... Прабатьки!
Таким Твердохліб не бачив свого тестя ніколи. У захваті, в піднесенні, в нестримності голосу. Дивуючи його ще більше, Ольжич-Предславський зненацька перейшов на вірші. Декламував, розмахуючи вільною рукою, в якій тримав мексіканського зарізяцького ножа:
Із сивої давнини причалюють
Човни золотії...
Предки виходять з могил...
Зоряного ранку припади вухом до землі —
Ідуть...
Предки! 1
1 Не зовсім точно цитовані рядки з поеми П. Тичини "Золотий гомін".
Ольжич-Предславський — і поезія! Тепер Твердохліб міг належно оцінити довір'я, виявлене йому тестем. Можна було зрозуміти професора, який не хотів нікого випускати у свої передвечірні захвати.
— Я не знав, що археологія ваше хобі,— обережно мовив Твердохліб.
— Яке хобі! Яка археологія! — Ольжич-Предславський вихолоняв, повертався до свого звичного стану поважності й, сказати б, бундючності міжнародного рівня.— Вибираймося на стежку! Досить уже археології!
Твердохліб дістався на перешийок, допоміг тестеві. Абрек зраділо стрибнув на груди хазяїнові, той ласкаво відіпхнув пса, тоді довго й дбайливо чистився, не дозволяючи зятеві допомагати, випростався, картинно змахнув рукою в напрямі Дитинки.
— У мене своя теорія зародження Києва. Я вважаю, що він починався не на Старокиївський горі і не на Замковій, а тут, на Дитинці. Город Кия стояв ось тут. Там, унизу, в уділі, ще й сьогодні тече річечка, яка зветься Киянкою. Зайвий доказ моєї теорії. Наші пращури відзначалися скромністю, вони не пхалися межи очі, то вже згодом життя примусило лізти на високі гори, споруджувати вали, городні, стіни, вибудовувати собори й палаци. А початки — скромність і лагідність, як у всіх працьовитих людей. Ти мене розумієш?