Несподівано Борисоглібський промовив:
— Так ви з прокуратури? Ото мені хрести снилися!
— Хрести?
— Ніби Дніпро залив увесь Київ і по чорній воді пливуть чорні хрести.
— Весь Київ Дніпро ніяк не може залити,— сердито пояснив Твердохліб.— Хіба що низинні місця. А гори... Видно, що ви не питомий киянин.
— А хто тепер питомий? Хіба що діти в дитсадочках. Киянами не народжуються, а стають. Велике переселення народів з сіл у міста. Процес, якого ніхто не зупинить. А дехто починає писати, що слід повертатися назад. Цікаво, як вони собі це уявляють? Яку модель можуть запропонувати? Хіба що оту — від азіатських диктаторів? Верхоглядство. Економічне неуцтво.
Ось тобі й невиразна постать і мляве мислення! Наплачуся я з цим Шостим, подумав Твердохліб, але заступник не дав йому розплакуватися, зіпхнув на рівень нижчий, під покровительство інженера відділу інформації, стриженої під хлопця невисокої дівчини, яка тицьнула Твердохлібові холодну вузьку руку, з цікавістю поглянула на нього крізь величезні імпортні окуляри, коротко кинула:
— Жанна.
Твердохліб назвав себе.
— З чого почнемо?
— Не знаю, вам видніше.
— Тоді йдіть за мною.
— Дякую.
Так він опинився у величезному квадратовому просторі, утвореному дотепним архітектурним поєднанням чотирьох комплексів "Імпульсу", де можна було гідно оцінити могуття технічної і художньої мислі, милуватися досконалістю планування, віддати належне передбачливості проектувальників, які змогли зв'язати тугим вузлом перехрещення шляхів тисяч людей, позначивши ті шляхи єдино потрібними для кожного речами, знаками, символами і спорудами.
Одною з тих споруд мала бути монументальна Дошка пошани об'єднання, розташована так, що ніхто не міг її обминути, можливо, найбільша окраса цього незвичайного заводського двору (коли такий термін взагалі був тут доречний), загалом кажучи, досить банальний витвір адміністративного генія, але в даному разі все ж таки не позбавлений рис незвичайності.
На Дошки пошани ніхто ніколи не дивиться. Ковзають поглядом. Множинність — ворог індивідуальності, вона вбиває інтерес. Тільки фахова звичка нічого не пропускати —примусила Твердохліба зупинитися перед Дошкою пошани "Імпульсу". Але й він дивився не на портрети, а на саму Дошку, вражений багатством (мармур, бронза), мистецтвом виконання, відчуттям пропорцій, завдяки яким вона гармонійно вписувалася в цей мальовничий і майже безжальний простір, не гублячись у ньому і не гнітячи людину помпезністю. Портрети теж заслуговували на увагу. Це були не фотографії, а справжні художницькі роботи, справжні мистецькі твори — свідчення можливостей "Імпульсу" і доброго смаку його керівництва.
Твердохліб пошкодував, що почав своє знайомство з об'єднанням не з парткому, а з генеральної дирекції. Що дорожче — матеріальні цінності чи люди, їхні душі, настрої, думки? Генеральний директор, до речі, теж щось казав на цю тему, згадавши Ісаака Ньютона. Що ж, Ньютон, а за ним усі технократи аж до нинішніх стверджували, що всесвіт підкоряється законам природи, які керують долею людини так само, як рухом зірок на небі і припливами в океанах. Але ж, крім законів природи, є закони людського суспільства! І окрема людина — це найперше світ самої людини, як казав Маркс.
Твердохлібові стало прикро за свою помилку. Мав би починати своє знайомство не так.
— Ви комсомолка? — спитав Жанну.
— Так. А що?
— У вас комітет комсомолу, мабуть, з правами райкому?
— А що це таке?
— Відділ інформації мав би знати.
— У нас відділ технічної інформації.
У мене теж, подумав Твердохліб, на жаль, і в мене теж. Вічна обмеженість і розгородженість людських знань, інтересів і схильностей. Своєрідний феодалізм людської природи.
Невтішні думки снувалися самі собою, а тим часом Твердохліб дивився на портрети, власне, й не на всі портрети (бо це неможливо), а тільки на один, який був у самому центрі, становив центр цієї монументальної споруди, її сутність і найвище призначення.
Для Твердохліба, для його життя, його долі!
З портрета дивилася на Твердохліба своїми несамовито молодими, чорними очима та жінка з магазину "Головні убори" на Хрещатику, жінка, яку він знайшов як свій порятунок і одразу ж загубив навіки, а тепер, виходить, віднайшов!
Знайшов, не шукаючи, не сподіваючись, забувши думати?.. А може, це знада, зваба, злуда? Випадкова схожість (не фотографії, а художницькі портрети), витвір його зболеної уяви, бажання знайти там, де й не шукаєш?
Виливав на свою збентеженість цебри крижаної води, а сам читав підпис під портретом: "Наталя Швачко, бригадир монтажної дільниці цеху "Фарада-2А".
Твердохліб так розгубився, що не зміг приховати свого збентеження перед інформаційною Жанною і з невластивою для нього поспішливістю спитав:
— Ось тут у вас написано: "Фарада-2А". Хто це вигадав такі заплутані означення цехів? Що — існує ще 2Б і 2В? Чи як?
— Дуже просто,— затарабанила Жанна.— 2А означає цех попередньої продукції. 2Б — це вже буде продукція остаточна. Для надто складних агрегатів можуть бути ще цехи 2В, 2Г і так далі. "Фарада" — це для цехів ширвжитку. Від Фарадея. В школі колись учили. Ви теж, мабуть.
— Здається, вчив.
— Найвища складність має символіку відповідно теж вищу. У нас є навіть цехи "Кварк-один", "Кварк-два". Чули про кварки? Вчені всього світу не можуть пояснити, що це таке. Загадкові частки матерії. Назву взято з роману Джойса "Поминки по Фіннегану". Там герой чує на міській вулиці вигуки: "Три кварка для містера Марка! Три кварка для містера Марка!" Ну, Джойс написав і вмер, а що це мало означати? Може, він не знав і сам? Я можу пояснити. Емігранти з Росії відкривали на вулицях Лондона, Нью-Йорка і так далі всілякі забігайлівки, де люди могли б щось з'їсти. Так, в Нью-Йорку виникли "Кнішес", де торгували спершу звичайними українськими книшами, а тепер сосисками й бутербродами, а в Лондоні хтось став смажити українські вишкварки І відповідно рекламувати їх, ходячи по вулицях: "Три шкварки для містера Марка!" Джойс своїм англосаксонським слухом не міг сприйняти поєднання аж трьох приголосних на початку слова, він відкинув "ш", і вийшло "кварки". Тепер над цим словом б'ються вчені всього світу.