Сталося непередбачене: цілі натовпи зібралися на оновленій площі опівночі і ходили по ній скандуючи: "Давай воду! Давай воду!", поки вода справді знов задзюркотіла в фонтанах і можна було йти спати з відчуттям свята в грудях.
Твердохліб, йдучи на роботу, щодня минав площу з водограями, але йому жодного разу й на гадку не спадало прогулюватися там. Вважав, що це заняття або ж для приїжджих, або для нероб.
А сьогодні сам приєднався до цих зневажуваних у думці людей і виявив, що всі вони якісь піднесені, гарні, привабливі, молоді, і ти коло них теж стаєш молодим-молодим, легшим, щасливим, тобі теж передається чистота цих людей, їхнє здоров'я, сила, повнота життя, мов у достиглому червонобокому яблуці.
День був по-літньому теплий, жінки вирядилися у все легке, летюче, чоловіки були в безрукавках, у модних сорочках "сафарі", здається, тільки Твердохліб всунувся між цю розвеселену юрбу в чиновницькому костюмі й у галстуці, та він не встиг відчути своєї невідповідності загальному настрою, бо побачив Наталку.
Знову була у легенькому платтячку без рукавів, ішла, ніби скрадаючись, майже не наступала на кам'яні плити, підтанцьовувала в повітрі, помагала собі в тім летючім танці руками, всією постаттю, ішла ніби втілення недосяжної чистоти і первозданності. Твердохлібові стало страшно наближатися до цієї летючої істоти, підходити до неї, брати за руку, говорити недоречні, непотрібні слова. Коли б міг мати певність, що Наталка його не помітила, кинувся б кудись убік, заховався за стінами води, втікав світ за очі! Та надто помітний був у своїй незграбності, в смішному для цієї погоди костюмі — не сховаєшся, не втечеш. Та й скільки можна втікати! Наталка вже побачила Твердохліба і засміялася здалеку, махнула рукою, попрямувала до нього, йшла мовби крізь людей, для неї не існувало перепон, перед нею розступалося все живе й неживе, усувалося з дороги добровільно, охоче, з радістю, мабуть, сподіваючись від дівчини радості ще більшої.
Невже таке щастя для нього і тільки для нього?
— Здрастуйте! — сказала вона, морщачи носик.— У вас вигляд нічого. Клопоти позаду?
— Ну, мої клопоти... Вони завжди попереду. Давайте про них не говорити.
— А як у вас з часом? Ми можемо трохи походити? Він з деяким острахом глянув довкола.
— Багато людей? А я звикла на "Імпульсі". Без людей якось і не живеш. Чи, може, вам хочеться втекти?
— Ні, ні! — злякався Твердохліб.— То було... Таке не повториться... Я винен перед вами...
— Ну, яка там вина? От у мене був чоловік спортсмен, чемпіон Олімпійських ігор з веслування. Отой утікав!
На тренуваннях гибів удень і вночі. Байдарка. Уявляєте? Не човен, а якась шкаралупка. А він здоровило майже двометровий, дев'яносто вісім кілограмів ваги! Я не могла дивитися на ту байдарку. Перекинеться — і... То й що? Восени на Матвіївській затоці ганяли вони туди-сюди свої шкаралупки, його байдарка — брик, він у воду, махнув двічі рукою — і нема. Хлопці думали: жартує. А в нього серце зайшлося від холодної води — і він на дно каменем...
Твердохліб ладен був застогнати: і по телефону, і при зустрічах чоловіки, чоловіки, чоловіки.
— Слухайте, Наталю... Я, звичайно, ніякого права на вас... Але ж майте жалість! Ви мені пускаєте туману в очі оцими страшними розповідями.
— Ви можете взяти мене під руку? А то ми неначе в суді. У вас м'яка рука. Будьте вдячним. Я хочу вас розвеселити.
— Добрі веселощі: щоразу новий чоловік, і щоразу інша смерть: то повісився, то розбився, то втопився...
— Ще не розказала про того, що згорів, і того, який отруївся, і який...
— Досить, досить!.. Ви мені пробачте, але скільки вам років?
— Стільки — скільки є. Хіба вам не однаково? Хіба ви не звикли до жахів? І до того, що вам ніколи не кажуть правди.
— Це напочатку. Кінчається завжди правдою.
— Ну, то й у мене, може, так скінчиться. А тепер ходімо кудись, раз вам тут не подобається. Куди ми підемо?
— Я не знаю,— розгубився Твердохліб.
— Ви могли б запросити мене в кафе або ресторан, на танці, в кіно, я там знаю! Ви любите танці?
— Не люблю.
— А що ж ви любите?
— Просто ходити по вулицях і думати. От... Ви були на Андріївському узвозі?
— Спитайте, де я не була? Я ж киянка з діда-прадіда! Киянка, а живе в гостинці. Навіть Твердохліб нарешті
перейнявся її грайливістю чи то навмисною, а чи й справжньою. Він рішуче повів її у вильот вулиці Паризької комуни.
— Коли так, то ми підемо туди, де трудилися ваші предки. Не маю сумніву, що саме ваш предок тягав волами дуби при Ярославі для городень у валах і жив коло боярського двору на нинішній Стрілецькій, а тоді на згарищі після орди Батия інший ваш предок поставив уже цілий двір, у якому мав притулок і купець-іноземець при Литві, і міщани при польських воєводах, і козак за Хмеля, і священнослужителі, і стрільці за царя Петра Першого, і ремісники у вісімнадцятому столітті, і робітник з "Арсеналу". Дерево й глина — ось і все, що значило ваш рід і ряди поколінь на тому самому місці, де тепер уже й каменю, з якого будували барикади арсенальці, не побачиш, а тільки скло, бетон, залізо і ваші шкарубкі пальчики, яких не захищають навіть дитячі соски, які ви надягаєте на них під час роботи...
— Ага, ви помітили соски? Це така охорона праці. Самі вигадуємо.
— Я спостережливий. Це мій фах.
— Невже спостережливий! А що я — киянка?
— А хто ж ви? Киянка од справіку. Хвилі навал на місто. Напади. Наїзди. Загарбання. Руйнування. Пожежі. Нищення. І за все розплачуються жінки. Чоловіки або вбиті, або відступають, жінки завжди лишаються. Гірка кров нашесть у жилах киянок.
— І в мене гірка кров? А коли я скажу, що ніяка не киянка? Що я з Бобрика або з Веприка?
Ця жішса могла спантеличити будь-кого.
— З Боб...
— Бобрик. Чернігівська область, а Веприк — Полтавська. Вибирайте!
— Я не знаю. Зрештою: яке це має значення?
— Ага, яке! А для мене ось таке! Вам усе однаково. Ви хто — киянин? Потомствений? А я — з Бобрика!
Він бовкнув дурницю, яка мало не призвела до катастрофи:
— Ваш Борисоглібський сказав: киянами тепер не народжуються, а стають.
— Мій? — Уперше він бачив Наталку розгніваною. Смагляве обличчя не зблідло, а мовби посіріло, очі палали, тонкі ніздрі дрижали від обурення.— Можете забрати його собі!