Він доспав ту ніч уривками, без сновидінь, ніби в сірому свинці, вранці побіг на роботу, цілий день товкся зі своєю безконечною справою, яка розповзалася щодалі дужче і саме в тих місцях, де вони намагалися її зшивати, і в тому тяжкому службовому борюканні поволі зникала його нічна рішучість поговорити з Мальвіною, відкритися їй у всьому, відважно заявити про... Про що ж? Про їхнє відчуження і про ненависть, яка росте отруйним зіллям не сіяна, не поливана й не плекана? А хіба Мальвіна про це не знає, і чи не вона перша занурила своє пещене обличчя (найдорожчі косметички Києва дбали про нього!) в це зілля? Окрім того і передусім — Наталка. Хто він для неї і що він для неї — хіба він знає? Згадав, що саме в цей день Наталка в завкомі приймає виборців. Твердохліб став дзвонити туди, але телефон чомусь не з'єднувався, так ніби між правим і лівим берегом Дніпра відстань була, як між берегами океанів, коли ж додзвонився, то вже ніхто не знімав трубки, було пізно. Пізно для всього: для радості й для смутку, для визнань і каяття. Йому стало соромно за свій вчорашній намір каяття перед Мальвіною. Ніщо на світі не повторюється: ні добрі наміри, ні буйні мрії, ні суєтні засліплення. А коли й повторюються, то тільки собі на шкоду. Напнута тятива лука. Йому слід було ждати знаку від Наталки. Заспокоїтися і ждати.
Хоч який уже тут спокій!
Він так і не побачив Наталки після того вечора найбільшої його радості і найбільшої туги. Вона подзвонила і сказала про ДТЛ, про "Південний комфорт", пообіцяла, що буде там у червні,— і це все, що він мав за останні місяці. Винагорода й відплата за його настирливість, за його захвати і страхи. Людина оточена страхами, обкутана ними, як нічною темрявою,— одні признаються самі собі, інші мовчать, приховують, виставляють перед себе, мов щит, то вдавану зухвалість, то нахабство, то безжурність. Він нічого цього не вмів.
— Я знайду це ДТЛ,— сказав їй Твердохліб по телефону,— і цей "Південний комфорт". Доволі безглузда назва, але... Я хочу нарешті з тобою домовитись... Ти мене розумієш?..
— Там поговоримо,— сказала вона.
— В "Південному комфорті"? А що це таке?
— Приїдеш — побачиш.
— Але тебе, тебе я побачу? — мало не закричав він у телефон.
— Коли я тебе туди посилаю, то...
Вона не договорила, а він не допитувався. А приїхав у "Південний комфорт", і Наталки там не було...
ДІЄКОМФОРТНИК
Як у Шевченка: "И благосклонно пребывали..." А коли не "пребывали", а "пребывая"? Дієприслівник, який тут слід було б перейменувати в дієкомфортник, бо ж "Південний комфорт" — спочинок для тіла, і комфорт для душі, і суцільна "благосклонность".
Але який спочинок, коли тебе так жорстоко обдурено?
Як він шукав те товариство, просив, терпів, принижувався, аби тільки добути сюди путівку,— і навіщо? Виявилося: в "Південному комфорті" жодної жінки. І не передбачалося. Торік одна була. Голорука для Племінника. Але в цьому сезоні ні Племінника, ні Голорукої.
Твердохлібові судився комплекс обдуреності. З яким настроєм їхав сюди і як усе обернулося! Та чи ж йому звикати? Удари долі — це і є життя. Його життя. В нещастях люди зберігаються молодими.
Поволі вивчав місце свого добровільного ув'язнення. Комфорт для тіла а чи для душі? Для Твердохлібового досвідченого ока досить було одного дня, щоб помітити все найхарактерніше і зробити висновки. Висновки були невтішні. Ознайомлення починалося з їдальні — своєрідного центру "Південного комфорту", бо тут, здається, те й знали, що їли чотири рази на день плюс вечірній кефір, замовляли на два дні наперед по три-чотири страви одразу, вже зранку об'їдалися котлетами, млинцями, запіканками, бабками, обжирання, мов у "Енеїді" Котляревського ("свинину їли там до хріну і локшину напереміну, потім з підливою індик..."), розмови точилися здебільшого довкола їжі, продовжувалися по кімнатах, де знову бряжчали ножі й виделки, стукотіли тарілочки, видзвонювали келишки.
Сам директор "південного комфорту" Шуляк привів Твердохліба до їдальні і всадив за великий круглий стіл. Стіл ховався під стіною, відгороджений од залу двома чотиригранними колонами, як одразу відзначив Твердохліб, тільки цей стіл був круглий і великий, решта — маленькі чотирикутні. Чотири стільці, четверо людей. Як колись писали на вагонах: восьмеро коней або сорок осіб.
Твердохлібовими сусідами виявилися два чоловіки, що ввійшли до їдальні і наблизилися до столу, ніби зв'язані вірьовочкою. Попереду йшов жовтолиций, з засняділим обличчям старий, у чудернацькому жовтому, ніби в буддиста, вбранні, і вів за собою на невидимім повідку молодшого чоловіка з надутими щоками і тулубом смішно круглим, як газовий балон. Жовтолиций старий був ніби невисокий, а той, з надутими щоками, мовби й високий, але це враження пропадало, щойно вони наблизилися, бо тепер той щокатий ніби присів і став зовсім непомітний, а засняділий старий височів і над ним, і над усією їдальнею, затуляв увесь білий світ.
Здавалося, він не йме віри власним очам, бачачи за своїм столом чужого чоловіка, йому, видно, кортіло навіть помацати Твердохліба, щоб пересвідчитись, що то справді живий чоловік, а не омана, але він стримався, тільки кинув вередливо:
— Ви що — з нами?
— Директор посадовив мене тут.
— Ага, директор. Ну, ну... Взагалі це місце Племінника. Він не казав?
— Щось ніби згадував. Але я...
— Ну, ну... Вас як?
— Мене? Твердохліб.
— Корифей. А це,— він показав на чоловіка з надутими щоками,— це Сателіт... Будь ласка... А оце...
Тепер Корифей показував уже за колони, де за найближчий столик всідалося четверо, теж ніби приведені на налигачі слідом за Корифеєм і Сателітом. Один миршавенький, з чорним печенізьким чубом, шорстким, як кінська грива.
— Це Пієтет.
Другий — пронозливий блондин, у вельветовому костюмі жіночого кольору.
— Оце Хвостик.
І ще двоє хитрооких, заляпаних фарбою, як погані письменники чорнилом, чимось схожі на їхнього Савочку.
— А це Метрик і Сантиметрик...
Твердохліб чомусь подумав, що Корифей, мабуть, працює на птахофабриці і звик водити делегації, пояснюючи: "Це яйце і оце яйце..."
— Взагалі-то ми всі фундатори,— поважно пояснив Корифей,— а оці імена для внутрішнього нашого вжитку, так що ви вже звикайте.