— Авжеж, пригадую, твоя справа була на порядку денному. Та не журися: вона буде вирішена. Зачекай трохи. Мені треба свою справу впорати. Математика — наука поважна.
І зник унизу.
Прем'єр Маркус
Маркові не лишалося нічого, як бігти далі за Маркусом, що його він, на велику досаду, пустив з очей. Нагорі йшов ряд яскраво освічених покоїв з великими картинами на стінах. Може, це був музей, а може, занедбаний палац. Куди вели десятки цих зачинених дверей? Хлопець обережно розчинив одні, потім другі. Прочинивши треті, він ураз відступив: посеред кімнати стояв стіл на ніжках з кінськими підковами, за столом сиділо чоловік десять і серед них Маркус. Він саме говорив. Марко залишив двері прочиненими і почав дослухатися.
— Відкладати засідання ми не можемо, — казав Маркус. — Якщо голова уряду не прийде, призначимо когось іншого.
— За місяць це буде п'ятий, — весело докинув чийсь басовитий голос. — Куди вже далі? Охочих на урядові посади стає менше й менше. Приміром, візьміть міністерство фінансів: уже два місяці шукаємо керівника — ніхто не хоче бути міністром. Кого тільки не просили, всі кажуть, що ніколи, — роботи, мовляв, багацько. А самі, глянеш, — гуляють у шахи з роботами або машини якісь винаходять, або ще, чого доброго, йдуть у "Бий, ламай" стіни розвалювати.
— Правду кажуть люди, що ми — неіснуючий уряд, — озвався хтось інший. — Кому потрібний уряд, коли все робиться без вказівок.
— Є справи, які треба вирішити.
— Люди навчилися вирішувати все самі і роблять це чудово.
— Я згоден з вами, — мовив Маркус, — але ж не можемо ми розглядати справу серенійців на площі.
— А чому-бо ні? Зрештою, чому б не взятися за це тобі, а ми своє діло робитимемо? — сказав веселий голос. — Та й, зрештою, раз уже про це йдеться, чому тобі не стати головою уряду? Ти молодий, маєш багату уяву, буде з тебе чудовий прем'єр.
За столом залунали бурхливі оплески.
— Ухвалено одностайно, — закричало кілька голосів.
— Але ж я…
— Ніяких "я", тебе обрано, ти порядкуй.
— Гаразд, — твердо сказав Маркус. — Але за однієї умови: справу Марка розглянемо зараз. Я згаяв усю минулу ніч і половину дня на те, щоб скликати засідання уряду. І коли вже всі поприходили, то нумо до діла братися. Тим паче, що не можна гаяти часу. До світанку справу треба якось залагодити.
— Нащо так квапитися?
П'ятий "Г"
— Тому що Марко залишив Серену ввечері 23 жовтня за серенійським календарем. Через кілька годин там настане ранок 24 жовтня, і всі помітять, що хлопець зник, якщо ми не відпустимо його зараз. — Марко аж затремтів. У залі настала тиша. Потім хтось попросив Маркуса зробити доповідь.
— Як вам відомо, — почав Маркус, — останнім часом серенійці сягнули в астронавтиці далеко вперед. Є всі підстави вважати, що за кілька десятиріч, мандруючи космічними просторами, вони втраплять до нашої планети. З якими намірами вони прилетять? Чи з дружніми, — щоб заприязнитися з нами, поважаючи наші звичаї, чи з ворожими, — щоб поневолити нас і загарбати все наше добро? Як самі добре знаєте, це питання обговорювалося в уряді,— я в ту пору ще з пелюшок не виріс, — та чи то з лінощів, чи, може, з нерозважливості уряд не вжив аніякісіньких заходів. Нам би тоді відрядити на Землю посланців, але ми того не зробили. Нам би зайти в стосунки з земними урядами, але наш неіснуючий уряд злякався, що їх так багато. На щастя, не збайдужіли ми.
— Хто "ми"? — запитав чийсь Оспалий Голос.
— Ви про те не знаєте, бо стали міністром тільки вчора ввечері. Ми — це учні п'ятого "Г" класу дві тисячі триста сорок п'ятої школи. Нікому ані слова не кажучи, ми самі склали план. Тоді неіснуючий уряд раптом заворушився, і закортіло йому взяти ту справу в свої руки. Ну, що ж, будь ласка, беріть, керуйте.
— Та про яке йдеться керівництво? Про яку справу? Поясніть мені, ради бога, — залящав Оспалий Голос.
— Чудова ідея, — сказав Веселий Голос. — Молодчаги школярі! Вони зміркували так: серенійці прибудуть сюди десь років через двадцять. Отже, тогочасні дослідники, космонавти, фізики, генерали, голови урядів ще навчаються в початковій школі, так само, як і ми. З ким же нам доходити згоди? Не з урядами, що на той час зміняться, а з п'ятим "Г" в Токіо, з п'ятим "Г" в римському передмісті Тестаччо, з п'ятим "Г" в Гавірате тощо, — ці шибеники чудово знаються на серенійській географії. А що ми колись із простоти душевної заклали в наших школах лабораторії астронавтики, обслужувані першокласними електронними роботами, то наші дітлахи почали виробляти космічні коники, дуже схожі на коників з пап'є-маше, які користуються на Землі великим попитом, бо тамтешні діти люблять ними гратися.
"Не так уже й люблять", — пробурмотів Марко, вдаючи, що йому байдуже до тієї історії. Насправді ж він слухав, затамувавши подих, як слухають змалечку чарівну казку.
Троянські коники
— Ці коники, — провадив далі Веселий Голос, — таємно перепроваджено в крамниці Серени. Хлопців, яким випадає такий подарунок, вмить закидає на нашу планету, і вони, так принаймні ми гадаємо, стають нашими друзями. Коли їхнє космічне виховання завершується, ми їх пересилаємо на Землю. Наші дітлахи з п'ятого "Г" вважають, що таким чином заклали підвалини миру в усьому космосі. Вони присягаються, що через двадцять років наші нинішні гості прибудуть сюди ознайомлені з нашими звичаями: вмітимуть їздити на рухомих тротуарах, їсти наші квадріштекси і купувати задурно в наших крамницях. І що найважливіше — вони прибудуть як друзі. Принаймні ми цього сподіваємося.
— А цей план міжпланетного виховання, — спитав Оспалий Голос, — він справді здійснюється?
— Звичайно, — відповів Веселий Голос. — Серенійці попадають до нас час від часу. Наші діти ними опікуються, водять їх повсюди, одне слово, виховують…
— А потім пускають?
— Авжеж.
— Стривайте, — втрутився Маркус, що здавався найповажнішим і найобізнанішим серед того гурту. — Відпускаємо гостя лише тоді, якщо він щиро з нами заприязниться. В іншому випадку ми його затримуємо. Щоправда, таких випадків досі не було. А чи знаєте ви, скільки серенійців прибуває до нас щомісяця? Принаймні сто тисяч.
— Ви аж надто пожвавили торгівлю кониками на Серені,— зауважив Веселий Голос. — Адже, самі знаєте, там за них доводиться платити.