— Кого, мене? Що значить "розхвилював", прошу пояснити?
— А це значить, що одна половина вашого обличчя плаче, а друга соромиться.
Капітан Півбороди і справді остерігався повертатися, адже безборода половина його обличчя плакала. Та все ж він гримнув на індіанця.
— Замовчи ти, бовдуре з прерій[3], а то як зійду вниз, то обпатраю тебе, наче індика для різдвяного обіду!
Довго ще наш моряк лютував і сипав такими добірними лайками, що навіть Генерала збив з пантелику. Той уже подумав, що отепер напевне почнеться війна, і дав наказ зарядити гармати. Проте Срібна Пір'їна знову встромив у рот люльку і замовк. Незабаром він уже солодко спав.
Додамо, до речі, що вождь індіанців завжди спав з люлькою в зубах.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Начальник Вокзалу не знає, що діяти
Наступного дня Франческо знову прийшов до вітрини і довго не міг відірвати сумного погляду від Голубої Стріли. Приходив він і третього, і четвертого дня. Траплялося, що він зупинявся лише на кілька хвилин і потім біг собі, не оглядаючись. Іноді ж хлопчик годинами вистоював на одному місці, притиснувшись до вітрини носом та лобом, на який неслухняно спадав рудавий чуб. Інколи він захоплено позирав і на інші іграшки, проте неважко було помітити, що його полонив саме електропоїзд. Начальник Вокзалу, Начальник Поїзда та Машиніст, помітивши це, з гордощів почали неабияк гнути кирпу і презирливо поглядати на інших ляльок, але на них ніхто не ображався. Адже всі мешканці вітрини були закохані у Франческо. Приходили й інші діти і також зазирали у вітрину, розглядаючи іграшки, проте ляльки майже не помічали їх. А досить було Франческо не з'явитися у звичайний для нього час, як Начальник Вокзалу зразу починав нервово ходити по пероні і зиркати раз у раз на свій кишеньковий годинник. Капітан Півбороди починав сипати прокляття, Сидячий Пілот, ризикуючи життям, перехилявся за борт літака, а Срібна Пір'їна забував навіть пахкати люлькою, і вона щохвилини гасла. Тоді великому вождю доводилося витрачати коробки сірників, щоб розпалити її. І так було кожного дня і кожного місяця, цілісінький рік.
А до Феї що день, то більшими пачками надходили листи, які вона уважно перечитувала, робила в них помітки та вела якісь підрахунки. Та коли щодня почало надходити стільки листів, що тільки на розпечатування потрібно було згаяти півдня, всі мешканці вітрини догадалися, що вже не за горами час розподілу новорічних подарунків.
Бідний Франческо! Що день, то сумніше ставало його худеньке личко. Треба було чимось розвеселити хлопця. Всі чекали, що Начальник Вокзалу придумає що-небудь.
Але він тільки й робив, що від хвилювання скидав та одягав берета з п'ятьма нашивками чи поглядав на носки своїх черевиків, немов бачив їх уперше.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Розумний собака дає пораду
І хто б міг подумати — рішення підказав ганчір'яний собачка. Бідний Курдуплик! Ніхто ніколи не звертав на нього уваги, бо, по-перше, не можна було визначити, якої він породи, а по-друге, він завжди мовчав, мов риба. Бідний цуцик перед усіма тремтів і боявся навіть рота розтулити. А коли щось і спадало йому на думку, то він довго перш обмірковував, чи варто повідомляти про це друзів. Та з ким було, врешті, балакати? Ляльки стали аж занадто елегантні синьйори і взагалі не зважали на собачку, який не був ні бульдогом, ні пуделем, ні таксою. Олов'яні солдатики, звичайно, дали б йому слово, та хіба офіцери дозволили б їм це? Так що у всіх була якась причина не помічати ганчір'яного собачки. А від того, що він увесь час мовчав, знаєте, що з ним скоїлось? Забув, як гавкати! Отож, тільки-но собачка роззявив рота, щоб висловити свою знамениту думку, як із його горла вихопився якийсь дивний звук, схожий і на котяче нявчання, і на ослячий крик. Почувши цей незвичайний звук, усі мешканці вітрини так і зайшлися сміхом. Один тільки Срібна Пір'їна і оком не моргнув, бо, як усім відомо, індіанці взагалі не сміються. Коли регіт ущух, вождь витяг люльку з рота і промовив:
— Синьйори, а ви послухайте, що балакатиме Курдуплик. Собака завжди говорить мало, а думає багато. Хто довго думає, той скаже мудру думку…
Від цієї похвали Курдуплик почервонів від кінчика носа до кінчика хвоста, відкашлявся і виклав, нарешті, свою думку.
— Отой хлопчина… Цей Франческо, гадаєте, одержить від Феї подарунок на Новий рік?
— Навряд, — відповів Начальник Вокзалу. — Його мати щось давно не приходила, а листів од хлопця нема. Я дуже уважно стежив за поштою.
— Отож і я помітив, — вів далі Курдуплик. — Я переконаний, що Франческо нічого не отримає на Новий рік. Але я, коли на те пішло, не бажав би потрапити в руки якійсь іншій дитині.
— І я також, — пробурчав Жовтий Ведмедик, чухаючи собі за вухом.
— І ми теж, — як завжди, хором відповіли всі три Ляльки-Артистки.
— А що, як ми самі,— вів далі собачка, — зробимо йому новорічний подарунок, га?..
— Зробимо йому подарунок? Та як же це? — зареготали Ляльки.
— Та цитьте ви там! — гримнув на Артисток Капітан Півбороди. — Жінкам тут заборонено базікати!
— Негайно візьміть назад вашу образу! — вигукнув Полковник стрільців, витягаючи шпагу. — Бо зараз же проштрикну вам горлянку…
— До зброї! — гукнув Генерал своїм артилеристам.
— Вибачте! — пролунав голос Сидячого Пілота. — Не здіймайте такого галасу, а то вгорі нічого не чути. Нехай говорить собака.
— Отож, — почав знову Курдуплик, коли вщух гамір і запала тиша, — ми знаємо, як його звуть, відома і його адреса. Чому б нам не знятися всім звідси і не піти до нього?..
— До кого? — перепитала одна з Ляльок.
— До Франческо, до кого ж.
Вмить запанувала мовчанка. Та тільки на мить, бо невдовзі вибухнула шалена суперечка: кожен кричав своє і не слухав того, що казали інші.
— Та це ж справжній бунт! — вигукнув Генерал. — Я нізащо не дозволю бунтувати! Моїм наказам треба коритися!..
— А то що?
— Нічого. Треба бути дисциплінованими…
— І йти туди, куди нас відвезе на мітлі Фея? Тоді Франческо не побачить подарунка і цього року: адже його прізвище стоїть у книзі нещасливих боржників!..
— Тисяча китів!..
— Усе це добре, — втрутився в розмову Начальник Вокзалу. — Адресу Франческо ми знаємо, а от хто покаже, як і кудою добиратися до нього?