На суді були присутні і батько та мати перевертня (їх охороняли: боялися, щоб потерпілі не накинулись і на них). Трималися батьки, як мені здалося, спокійно і дещо навіть незалежно.
Під тиском численних доказів убивця змушений був визнати свою вину. Але рятуючи шкуру, намагався вдати з себе неосудного, несамовитого і хворого. Та експертиза визнала його психічно здоровим, таким, який може відповідати за свої вчинки… Його засудили до вищої міри покарання.
… Розстріляли вампіра у в’язниці, в одній з підвальних камер. Розповідали, що коли до нього зайшов виконавець вироку і подивився на нього, засуджений закричав:
— Ти чого, гад, дивишся мені в очі?!
Кілька пострілів і все було скінчено. Лікар підтвердив смерть, труп кинули в ящик і забили його цвяхами. Вночі ящик з трупом вивезли за місто, де є, оточена колючим дротом, спеціальна ділянка для поховань тих, кого суд засудив на смерть. Ящик з трупом у світлі автомобільних фар опустили в заздалегідь вириту яму, бульдозер її загорнув… Так закінчилася історія двоногого звіра з роду хомо сапієнса — людини розумної.
В перший же після суду вихідний я взяла свого сина і ми, накупивши гладіолусів, поїхали на міське кладовище. Я дуже хотіла, щоб мій син відвідав Катіну могилу, адже він знав її, бо не раз приходив до мене на фабрику. Оскільки на територію фабрики впускали тільки по перепустках, то син стукав мені у вікно — машбюро знаходилося на першому поверсі і вікна його виходили на вулицю. Частенько замість мене до вікна підбігала Катя. І мій шибеник, червоніючи (Катя йому подобалась), часом смішно кривлявся перед вікном, робив гримаси і вони весело сміялись — син на вулиці, а Катя в кімнаті. Я, спостерігаючи за їхніми сміхотливими личками, в душі раділа і навіть прохала Бога, щоб вони засимпатизували одне одному… До того йшлося. Але — не встигли. Бо не судилося.
Катю поховали у 28-му секторі, а я того разу чомусь шукала її могилу в двадцять четвертому. Шукала з півгодини, а знайти не можу. Ніби ж ось вона, а ближче підійдемо — ні, чужа. Досадно мені стало. Аж до сліз. Докоряю собі: як ти могла її могилу забути?.. Присіла на лавочку і тихо заплакала. Така мене обида взяла, що я Катіну могилу у своїй пам’яті не зберегла. Куди не погляну — рівними рядами горбики, сектор за сектором — аж до обрію. І зовсім мені тяжко стало. Від сліз в очах якийсь туманець мерехтить. І раптом зникло кладовище. Наче його й не було. А від моїх ніг і вперед простяглася запилена доріжка шириною метрів зо два — невідь де взялася. Закінчується вона біля плакучої верби. Ту вербу мені наче хто показав. Видіння стояло переді мною якусь скороминувшу мить. І зникло. А натомість знову з’явилися сектори, рівні ряди могил, яким немає кінця-краю. Я схопилась і крикнула сину:
— Згадала, згадала! Катю поховали біля плакучої верби, а це в іншому секторі. Ходімо!
І ми швидко знайшли те, що шукали. І я сказала Каті:
— Дівчино моя, ти показала мені уві сні свого убивцю — у чорній сорочці з білими ґудзиками. Твого мучителя вже немає на землі — закон його покарав смертю. Спи спокійно, земля тобі пухом, дівчино моя!
У банку з водою опустила гладіолуси і поставила її на могилу. А під банку підсунула примірник обласної газети, в якій була надрукована стаття "Перевертень" — про Катіного убивцю.
А Катя весело сміялась до нас із кольорової фотографії. Така гарненька, сміхотливо-безтурботна, рожевощока блондиночка з оченятами кольору фіалки.
І було в мене дивне відчуття, ніби задоволення. А ще я відчувала, що й Катя задоволена. До того (до суду над її убивцею) я двічі відвідувала її могилу і кожного разу почувалася незатишно, ніби мене хто проганяв з кладовища. І я залишила його, несучи в душі якийсь осадок невдоволення, наче вини перед кимось. А тільки того разу, коли я сказала Каті, що убивцю спіймано і засуджено, вперше біля її могили я відчула себе спокійною. І на душі стало якось урівноважено — з легким присмаком суму. І ще мала таке відчуття, що аж тепер я прощаюсь з Катею назавжди. І ми повернулися з сином додому обоє притихлі й здивовані. А тому були задоволені, що повернулися з кладовища з відчуттям душевного спокою. Мабуть, не лише живі, а й мертві заспокоюються, коли у світі білому відновлюється справедливість.
І звідтоді (хоч уже й минуло багато літ, і стара я стала, і давно на пенсії, живу самотня і, здається, всіма забута), ні, ні, та й задумаюсь, як погляну на Катіну фотографію, що висить у мене над столом: невже й справді мученицька душа її через три дні після загибелі приходила до мене у сон і показала свого убивцю в чорній сорочці з білими ґудзиками?.. Інакше як би він міг з’явитися у моєму сні? То, може, щось і справді є… Ні, ні, не з розряду чудес. Бо чудес таки немає. В цьому я твердо переконана. Просто ми багато чого не знаємо — у світі білому, у людській душі… А що не знаємо — те й за диво сприймаємо.