А я тремтїв, немов несамовитий
При самій думцї — цілувать мерця,
Хоч я не знав ще, хто се й ким убитий.
Та ось юрба менї гукнула вся:
"Виходь ! Виходь! Зближись до домовини!
І доводи прощанє до кінця!"
На крик той я з переляком дитини,
Без сили й волї власної, ледви
Ступаючи, війшов до середини.
В труну зирнув — і стяв ся лїд в крови,
Трівога очи виперла із лоба,
Волосє дубом встало з голови.
В трунї був я! Так, я, моя подоба,
Моє лице, мій вираз, все, зовсїм...
І скаменїла вся моя утроба.
"Цїлуй! Цїлуй !" — реве народ мов грім.
Та я і кроку вже не міг зробити
І на колїна впав при гробі тім.
"Цїлуй! Цїлуй!" — реве народ сердитий.
"Піднять його! До трупа підвести!"
І коло трупа впав я мов убитий.
"Цїлуй! Цїлуй!" Не встиг я донести
Поблідлих уст до трупа, аж у нього
З очей і уст пустилась кров плисти.
"Убійця!" крикнув піп край боку мого.
"Убійця!" крикнув той, що річ держав.
"Убійця!" люд увесь ревнув до того.
"З ним суд у нас короткий, — проказав
Помалу речник, — з трупом враз в могилу,
Та так: на вбійцї вбитий щоб лежав."
"В могилу з ним! Беріть його на силу! —
Реве народ, — валїть його, кладїть
Труну на него! Сипте глини, илу!"
Я був живий. Ще темний небозвід
До мене моргав зорями-очима,
Земля ще пахла й яблоневий цьвіт.
Та я був труп. Надїя вже не блима
В душі, завмерла воля до житя...
Конець іде, нїщо його не стрима!
Простір і час і всякі почутя
Загасли. Темне щось лягло на мене...
Гуркоче глина... стихло... небутя
Мене пожерло озеро студене.
ЕПІЛЬОҐ.
Другого дня знайшли мене на гробі
Приятелї. Я сильно простудивсь,
Бо лиш нічну сорочку мав на собі.
Пройшло три тижнї, поки пробудивсь
З горячки й цїлковитої нетями,
І ледво що від смерти відходивсь.
"Якими ти блукаєш манівцями?
Чого на кладовище ти залїз?
І хто в сорочцї ходить вулицями?"
Приятелї питали. Що за біс?
Я з початку не тямив нї крихітки,
Хто, як, чого мене туди занїс ?
Аж як одужав я, вернули сьвідки
Тієї ночи — спомини ясні,
Пізнав я, як прийшов той страх і звідки.
В ту ніч в важкій задумі при вікнї
Сидїв я, серце мучила трівога,
Важкі питаня сунулись менї:
"Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи мов калїка та безнога
"Він в тім калїцтві жити-ме й усхне?
І чом відступників у нас так много ?
І чом для них відступство не страшне?
"Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на власній ниві — стид,
Але не стид у наймах у чужого?
"І чом один на рідній ниві вид:
Безладє, зависть і пиха пустая
І служба ворогу, що з нас же й кпить?"
І рій тих дум, неначе мла густая
Наляг на душу і розради ждав,
Та не являлась розрада тая.
А з неба повний місяць заглядав
На мене й усьміхав ся білолиций,
Мене блискучим чаром обкидав.
"Ходи за мною, може в снів скарбници
Знайдеш для себе дещо, синку мій!
Ходи, скупай ся в забутя криници!
"І не дивуйсь, коли знайдеш у нїй
Страхітя деякі та дивогляди, —
Моя є форма, зміст усе є твій."
Хтїв чи не хтїв, я мусїв сеї ради
Послухать — сильний був старого чар,—
І в сонне царство вплив я на огляди.
Що бачив там, се вам приношу в дар.
Не лайте, що не зміг ся на щось краще!
Щож діять! Всї ми ще в тім царстві мар,
Усї ми племя сонне і боляще
І маловірне, і покус таких
До нас підходять тисячі що дня ще.
Прийміть сей дар! Крім дум моїх важких,
Крім болю серця й сумнїву й розпуки,
Усе в нїм байка, рої мрій палких.
Ті битви і побіди й люті муки
І кров і блиск, що тьмив у мене очи,
І речі ті і духи ті і дуки —
Усе те — чари місячної ночи.