Кілька багатих буржуа проникли в це мініатюрне Сен-Жерменське передмістя завдяки своїм статкам або аристократичним переконанням. Про них звичайно кажуть: "У цього хлопця світла голова",— хоч "хлопцеві" уже за сорок. І висувають їх у депутати. Досить часто їм протегують старі діви, про що, звісно, ходять різні плітки.
І, нарешті, в це обране товариство допускають кількох священнослужителів — одних за їхній сан, інших — за розум. Знудившись у власному колі, вельможне панство іноді вводить у свої салони й міщан, як ото пекар кладе в тісто дріжджі.
Сукупність думок та поглядів, що накопичуються в цих головах, складається з певної кількості старовинних уявлень, до них домішуються кілька нових, і ця жуйка спільно пережовується щовечора. Наче хвильки в малій затоці, їхні пусті фрази то накочуються, то відкочуються в своєму одноманітному русі, в щоденному припливі й відпливі. Той, кому довелося почути їхню балачку, почує те саме і завтра, і через рік, і завжди, їхні міркування про земні події утворюють ніби застиглу схоластичну систему, до якої ніхто не спроможний додати бодай дрібку живої думки. Життя цих обмежених людей обертається в колі звичок, так само незмінних, як незмінні їхні погляди на релігію, на політику, на мораль, на літературу.
Якщо в цей замкнений куточок допускають чужинця, то кожен не без іронії скаже йому: "В нас ви не знайдете блиску вашого паризького світу!" І кожен осудить спосіб життя своїх сусідів, намагаючись переконати співрозмовника, що він становить виняток у цьому товаристві й марно намагається внести в нього живий струмінь. Та якщо, на своє лихо, прибулець яким-небудь зауваженням підтвердить думку, що її вони дотримуються одне про одного, його зразу ж таки оголосять людиною злою, без сорому й совісті — тобто справжнім парижанином, розбещеним, як і всі парижани.
Коли Гастон де Нюей потрапив у цей крихітний замкнений світ, де суворо дотримувались етикету, де всі прояви життя були суворо впорядковані, де кожен знав про кожного геть усе, де вельможність та маєтність оцінювалися за курсом біржових акцій, який друкують на останній сторінці газет, йому вже заздалегідь дали точну оцінку, зваживши його на непомильних терезах місцевої громадської думки. Гастонова кузина пані де Сент-Север уже повідомила про розміри статку свого родича, про те, які в нього надії на спадщину, описала його родовід, усіляко вихваляла його зв'язки, світську невимушеність та скромність. Його чекав саме такий прийом, на який він мав право сподіватися, його зустріли як людину знатного роду, проте без церемоній, адже він прожив на світі лише двадцять три роки. Але деякі юні особи та деякі матері негайно почали стріляти на нього очима. Адже його маєток у долині Ож давав вісімнадцять тисяч ліврів річного прибутку, а рано чи пізно батько мав залишити йому замок Манервіль з усіма угіддями. Що ж до його освіти, перспектив на політичну кар'єру, чеснот і душевних якостей, то це нікого не цікавило. Земля в його маєтках була родюча, з чудовими насадженнями, орендна плата добре забезпечена (до того ж селяни-орендарі взяли на себе і догляд за господарськими будівлями, і сплату податків), яблуням було вже тридцять вісім років, а крім того батько вів переговори про купівлю двохсот арпанів4 лісу, прилеглого до його парку, і збирався все це огородити муром — жодні надії на високу урядову посаду, на славу не могли змагатися з такими очевидними перевагами. Чи то з лукавства, чи з розрахунку пані де Сент-Север змовчала про те, що в Гастона є старший брат, і Гастон теж про нього не згадував. А втім, цей брат мав слабкі груди, і можна було сподіватися, що незабаром його поховають, оплачуть, забудуть. Спочатку Гастон де Нюей щиро розважався, спостерігаючи своє нове оточення; він, образно кажучи, ніби замальовував у свій альбом їхні вугласті, зморшкуваті обличчя з гачкуватими носами, їхні химерні костюми та чудернацькі звички; він утішався їхньою нормандською говіркою, невибагливістю думок та характерів. Але втягшись у це життя, аж надто схоже на крутіння білки в колесі, життя, в якому кожен рух, кожне слово були визначені заздалегідь — так ото живуть ченці у відлюдному монастирі — він відчув у собі зачатки внутрішнього протесту, звідки було вже близько до знудженості й огиди. Коли живий організм пересаджують на чужий несприятливий грунт, він спочатку страждає, але з часом починає призвичаюватися до умов, що обіцяють йому лише пусте і хворобливе животіння. І якщо жодна несподіванка не вирве людину з цього середовища, вона підсвідомо засвоїть його звички і пристосується до його порожнечі, яка її засмокче й перетворить на ніщо. Щодня дихаючи цим повітрям, Гастон якось непомітно почав звикати до нього, знаходити майже втіху від цього чисто рослинного життя; його дні минали без турбот, без думок, він потроху забував про те бродіння життєвих соків, про постійний обмін думками, якому так палко віддавався в паризьких сферах, він уже перетворювався на окаменілість серед інших окаменілостей, він уже був ладен залишитися тут назавжди, цілком задоволений своєю тваринною оболонкою, як колись товариші Одіссея5 .
Одного вечора Гастон де Нюей сидів у товаристві літньої дами та старшого вікарія місцевої єпархії у вітальні з сірими панелями, де підлогу було викладено великими білими плитами, на стінах висіло кілька фамільних портретів, а за чотирма картярськими столами розташувалися шістнадцятеро чоловіків і, розмовляючи, грали у віст. Тут, бездумно перетравлюючи вишуканий обід,— а це головна принада для гостей у провінційному житті,— він зловив себе на тому, що починає миритися з місцевими звичаями. Він уже не дивувався, чому ці люди щодня користуються одними, давно заяложеними колодами карт, тасуючи їх на столах із потертим сукном, чому вони лінуються пристойно вдягтися, і самі цим не переймаючись, і байдужі до того, що подумають про них інші. Він знаходив якусь філософську глибину в одноманітному плині провінційного життя, що ніби оберталося по колу, в усталеній незмінності звичок, у нехтуванні всього витонченого. Він уже ладен був погодитися, що розкіш зайва. Париж з його пристрастями, бурями та втіхами уже став для нього ніби спогадом дитинства. Він уже щиро милувався червоними руками, сором'язливим і боязким личком якої-небудь молодої особи, тоді як з першого погляду її обличчя здалося йому дуркуватим, манери грубими, а вся її зовнішність відразливою та до безглуздя кумедною. Він був людина пропаща. Цей провінціал, що колись переселився в Париж, тепер погодився б забути гарячкове столичне життя і повернутись до тупого провінційного животіння, якби не одна фраза, що влетіла йому у вухо й схвилювала його, як хвилює несподівана оригінальна мелодія, що вривається в музику нудної опери.