Але хто знає, — може, і справді це не так уже й фантастично? Може, його полювання за Гунявим не таке вже безглузде? Хто зна?
Загайкевич виймає годинник. Але в цей момент у дверях з'являється Кузнецова, і він кладе годинника в кишеню, не подивившися на нього.
Кузнецова ставить мокрий парасоль у підставку, розстібає пальто й сідає проти Загайкевича. Під очима в неї руді западини, повіки синюваті, зів'ялі, колір лиця й з-під пудри — сірувато-жовтий. Очі ж байдужі, холодні, мляві. Вона і вітається, і сидить, і чекає, як урядовець на прийнятті в начальства. І Загайкевич через це почуває, що й він сам стає сухіший, жорсткіший, далекий і чужий, як начальство.
— Я вас попросив прийти сюди, щоб поінформувати про деякі деталі та нові обставини...
Кузнецова без ніякого виразу чекає, — деталі, так деталі. В такому стані, як тепер, цій бідоласі все байдуже, вся вона повна чеканням тільки одного моменту, — прийняття порції своєї отрути.
— Деталь такий: Гунявий, видно, дуже любить дітей. Ці його гуляння годинами в Люксембурському саду, виявляється, не ради чекання когось, а ради дітей. Не знаю, чи згодиться вам цей деталь, але майте його на увазі.
Кузнецова мляво зрушує оранжеві губи:
— Добре.
— Потім важливіша обставина: агентура остаточно встановила, що за ним провадиться ще кимсь слідкування. Очевидячки, справа ще комусь відома. Можливо, що якась білогвардійська група. Ми про це довідаємося. Але треба поспішати, товаришко.
— Добре. Але з чим, властиво?
Загайкевич спускає очі на стіл, — вона його вже починає дратувати своєю безживною готовістю на все. Коли б він їй сказав, що треба роздягтися голою серед тротуару й віддавати своє тіло всякому, хто схоче, вона байдуже погодиться.
— Насамперед з перевіркою, чи має він, дійсно, при собі документ.
— Мені здається, що має.
— Так, здається. Всім нам здається. Але це треба знати. В усій цій справі для нас має значення документ, а не цей суб'єкт. І коли при ньому нема, треба довідатися, де він. Як ви гадаєте, ви маєте змогу перевірити?
— Думаю, що маю.
Загайкевич знає, яким способом вона може перевірити, але його чогось сьогодні так дратує цей вигляд співробітниці, що він сухим і жорстко-діловим тоном питає:
— Як саме?
Кузнецова хоче позіхнути, але ковтає позіх, стиснувши щелепи, так що випинаються ґульки.
— Дуже просто: я піду з ним у готель і, коли він роздягнеться, я зможу перевірити.
— Так, ви зможете перевірити, що в нього, дійсно, щось є на тілі, пояс чи торбинка. Але що саме в поясі?
— Я думала, що це вже точно встановлено.
— Ні, не встановлено.
Кузнецова нудно прижмурює одне око, силкуючися думати.
— Коли він засне, я спробую скинути з нього пояс і подивитися. Зробити це?
Загайкевич хмуро мішає ложечкою в склянці. Вона готова все робити, а самій їй байдуже.
— Небезпечно: це може викликати в нього підозріння.
— Так, це може викликати підозріння.
— З другого ж боку, безглуздо витрачати енергію в неперевіреному напрямі.
— Так, дійсно, неприємно.
Загайкевичеві хочеться схопити за плечі й з усієї сили труснути цей згідний на все труп.
— В такому разі, спробуйте, товаришко, зробити все, щоб перевірити. Але будьте якомога обережніші.
— Добре. Я можу йти?
— Ви можете йти.
Кузнецова застібає комір, підводиться, мляво прощається й виходить, несучи парасоль так, що він черкає кінчиком по підлозі.
Загайкевич понуро закурює. Яке ж може бути порівняння з тією, синьоокою, прозоро-чистою? Ота, коли б їй запропонували таке завдання, згоріла б від сорому, захворіла б від образи, або сприйняла б як вияв божевілля таку пропозицію. Чому так? Невже тільки стара буржуазна забобонність, що всю етику жінки, всю честь її містить у сексуальному житті? Так чому ж та, що викинула геть усі ці забобони, що зрівняла свою етику з чоловічою, чому вона така випорожнена? А ота, що не викинула, що береже свою "честь", як святощі, чому вона така бажана й прене-порочно чиста? І чому з цією все згадується той час, коли він висів розіп'ятий на хресті й з вірою, гордістю, з енту-зіязмом пішки бігав через увесь Париж на доповіді? Коли кохання було не "склянкою води", а одним із храмів? Чого це так?
Ех, коли б знайти ці поклади золота! Все ними можна б було вичистити, все повернути й оживити навіть спорохнявілих. А розпутницю, душогубку, бандитку-Економіку зробити любовною, чистою Матір'ю.
Оце мета! І коли випорожнена, безживна Соня тілом своїм допоможе досягти цієї мети, значить, буржуазна "честь" — такий самий абсолют, як і всі інші, а "неморальність" Соні — велика моральність, безживність же її стане джерелом життя. А ота зо своєю "честю", чистотою та абсолютами так само лишиться однією з порошинок у мурі людської дурости, що його так безумно-важко руйнувати. І слава бідній, вимученій Соні!
Загайкевич енергійно підводиться, розплачується і, коректний, застібнутий на всі ґудзики, подібний до пастора в цивільному одязі, нехапливо та твердо виходить із каварні.
* * *
У кабінеті пана директора все таке поважне, акуратне, затишне. Навіть гомону вулиці не чути, наче не в банку, не в кварталі Великих бульварів, а десь у віллі за містом. І навіть стрикотання панни Ніни на машинці — неначе коник у траві. І сама вона із своїми підсмаженими, тугими щічками, з діловитими (такими надзвичайно-діловитими) та дитячими очима — як молодесенький кущик нерозквітлої троянди. Квіти на ньому ще тугенькі, напружені, страшенно-діловиті й зворушливі.
От тільки в душі пана директора нема ні затишку, ні порядку, ні спокою. І головним чином через смішне, дурне питання: що мають значити ці довгі погляди Ніни? Просто собі "проба пера" вісімнадцятилітньої дівчини, випробовування своєї сили над поважним мужчиною, що знається на жінках і має їх "цілі гареми"?
Чи от собі легесенький, звичний флірт панночки, що фліртує з усяким так само просто й майже механічно, як пудрить собі носа? Так чого ж, коли наодинці з ним, то погляд її майже ніколи не зустрічається з його поглядом? Чого, коли часом це трапиться, коли ці сірі з темним обідком очі неначе спіймаються з його поглядом, чого вони так здивовано, благально випручуються? І чого після того тугі, підсмажені щоки заливаються гарячою, виразною фарбою? Невинність, недосвідченість?