Терниченко, нарешті, з усміхом знизує плечима:
— Наскільки я розумію, вас, здається, цікавлять слова? Ну, хай буде: обкрадаємо. Та що з того? Ви не хочете обкрадати, чи як треба розуміти ваші запитання?
Наум Абрамович, одначе, не може згодитися на таку кваліфікацію справи.
— Дозвольте, дозвольте, Миколо Олексійовичу! Я протестую! І як юрист, і як людина, і як український підданий. З якої речі "обкрадаємо"? Ніякого крадежу немає. Ми хочемо експлуатувати знайдене багатство землі. Коли хтось на своїй землі знаходить поклади вугілля й починає його експлуатувати, хоча б з чужинцями разом, це не значить, що він обкрадає державу. Добра мені штука! Земля не нам належить, скажете? Добре. Так оренда, концесія належить нам? Ні? І право експлуатації теж, сподіваюся, належить нам? Так до чого ж тут крадіж, я не розумію? Що європейські держави? А більшовики самі не віддають різні багатства європейським державам в експлуатацію? І взагалі я просто не розумію, Прокопе Панасовичу: що сталося?! Чи ви перший день знайомі з цією справою, чи це нова думка для вас ці концесії? Що таке?
Прокіп Панасович чудно посміхається своїми негритянськими губами і так само з якоюсь ідіотською задумою дивиться кудись убік. І неуважно, роздумливо каже:
— Так, розуміється. Формально, юридично, розуміється, тут нічого такого нема. Але в суті... морально... крадіж.
Наум Абрамович увесь червоніє, так що вилиці стають аж бурякового кольору, а очі робляться ще кругліші та пукатіші.
— Прокопе Панасовичу! Фінкелеві можна закинути все, що хочете, тільки не крадіж! Я протестую! Я протестую!
Терниченко відкидається на спинку фотеля й закладає ногу на ногу. Він цілком спокійний, і очі його знову чисті, ясні, скляні.
— Чекайте, Науме Абрамовичу, не хвилюйтеся. Слова абсолютно нічого не визначають. Крадіж, грабіж, це — дитячі слова. Я хочу знати, чого хоче Прокіп Панасович. Передати цю справу українській державі? Тобто більшовикам? Так їм нема чого передавати, вони самі полюють за нею. Значить, нам треба тільки самим відмовитися? Так? Ви цього хочете?
Крук не відповідає й усе дивиться на свої руки з чудним усміхом. Фінкель нервово совається по фотелі то в один куток, то в другий і ввесь час знизує плечима.
— Ну, що ж, Прокопе Панасовичу, відповідайте. Питання рішуче. Від вашої відповіді залежить, бути чи не бути справі.
Прокіп Панасович усе ж таки не відповідає.
— Раптом у сусідній кімнаті чути дзвінок телефона. Наум Абрамович умить щось злякано згадує.
— Ой, вибачте, панове, я мушу потелефонувати! Прокопе Панасовичу, можна скористатися вашим телефоном? Дочка чекає там на вулиці. Прохала зараз же потелефонувати її кавалерові, щоб зустрів її. Вона в нас, вибачте, принцеса, без проводиря не може сама додому їхати.
Прокіп Панасович швидко відводить голову, чудно впивається очима в Наума Абрамовича, неначе той сказав йому щось надзвичайне й ніби від цього зразу якось увесь міняється: задума та ідіотський усміх зникають з лиця, все тіло набирає жорсткосте. Він різко дає дозвіл і просить говорити коротше, бо треба рішати справу.
Фінкель хапливо біжить до телефона, аж дрібненьким перебором ніг виявляючи свою ніяковість та досаду на дочку. Як навмисне, ще довго не може добитися сполучення й нарешті сердито кричить в апарат:
— Мосьє Куп'янський? А, нарешті! Доброго здоров'я! Ніна вас просить негайно приїхати до банку, вона на вас чекає на вулиці... Так, так, на вулиці. Ах, дайте мені спокій! Швидше! Бувайте здорові!
Фінкель сердито й винувато повертається на своє місце.
— Ради Бога, вибачте! Нінка із своїми примхами просто в печінках мені сидить. Сама не могла потелефонувати. Конче, щоб я...
Крук прокашлюється, ніби готуючися до промови. Вигляд у нього вже зовсім інший: сонно-важливий, скупчений.
— Так от, панове, провадьмо далі наше засідання. І дозвольте мені пояснити мою заувагу про крадіж. Я зробив її навмисне, щоб виразно поставити перед собою й вами це питання, щоб потім не було знову ніяких леґенд про крадіж і таке інше. Ваші заперечення та пояснення певною мірою задовольнили мене, і ми можемо обмірковувати далі.
Фінкель радісно б'є обома руками по шкіряних поруч-чях фотеля.
— Оце інша мова! Мова справжньої ділової людини та фінансиста! Алеж і дипломат ви, Прокопе Панасовичу, хай вам усячина, аж збентежили мене!
Терниченко, одначе, пильно вдивляється в Крука, немов вишукуючи причину раптової зміни, щоб знати, чи вірити в її силу, чи ні.
І обмірковування провадиться далі вже без перерв. Крук — задумливий, але іншою, сонно-важливою задумою, і на все згідний. Спочатку притягти тільки французів? Добре. Доручити перші кроки Миколі Олексійовичу? Добре. Видати на пристойний одяг йому потрібну суму грошей. Добре.
Але, коли Терниченко з Фінкелем виходять із банку, Терниченко ніжно бере Фінкеля під руку й нахиляє до нього лице.
— Знаєте, Фінкелю, мені все ж таки не подобається поводження Крука. Ви розумієте, в чому тут річ? Для чого він таку "дипломатію" про крадіж розвів?
— Ай, ідіот! Йому хотілося показати нам, який він чесний і моральний. Йому завжди хочеться переконати всіх, що він не вкрав гроші в уряду. Наче всі дурніші за нього.
Терниченко хитро посміхається.
— Ні, Науме Абрамовичу, тут справа серйозніша. Він не такий дурний та простенький. Наплювати йому на мораль. Він просто хотів помацати нас, чи не думає хто з нас продати справу більшовикам.
Фінкель аж зупиняється й дивиться в лице Терниченкові.
— Ви гадаєте?!
— Я певен. А це йому потрібне для того, що він сам має цю думку.
Фінкель з сумнівом стягає губи як кисет і рушає далі, покрутивши головою.
— Ні, цього я вже не припускаю. Це — занадто.
— А я вам кажу, що це так! Чого раптом ця несподівана безглузда розмова? Невже ви можете хоч на хвилинку припустити, що Крук (подумайте: Крук!) може відмовитися через "моральний бік справи" від золота? Ха! А в такій постановці для нього одна консеквенція: відмовитися й бути собі "моральним", тобто розв'язати собі руки з нами. Розумієте?
Фінкель знову зупиняється й навіть стає під стіну будинку.
— Чекайте. Так для чого ж йому треба було заводити з нами цю розмову, коли він і має таку думку? Щоб викликати в нас підозріння?