— Гм! Я вас розумію. Але обіцяти вам свою участь у справі, яка не має ще реальних контурів, я не можу. Ви теж, сподіваюся, розумієте мене. Одначе, коли я детальніше ознайомлюся з нею й коли вона не виявиться суперечною вашим даним, я, звичайно, в інтересах Франції, серйозно подумаю над цим питанням. Так, щоб мати змогу швидше зайнятися ним, я готов не в інтересах правосуддя, а для цієї справи, допомогти вам розшукати ту людину.
Терниченко задоволено хитає головою.
— Цілком приймаю ваше формулювання справи. І з охотою подаю вам потрібний матеріял. Ось вирізка з російської газети, а це переклад її. Це оголошення, в якому пан Кавуненко, головний герой, тобто, розшукує Івана Петренка й просить його обізватися на ось цю адресу. Більше ми й самі нічого не знаємо. Очевидячки, компаньйон його тепер живе під прізвищем Івана Петренка. А, може, тепер має якийсь інший пашпорт, а тільки колись звався Іваном Петренком. Із себе цей Петренко маленький, чорнявий, з розрубаним лівим вухом. Оце все, що я можу подати вам, як матеріял. Тут усе записане.
Ґреньє бере папірці й нашвидку переглядає їх.
— Добре. Я зараз же порозуміюся з префектурою. Вас же прошу зайти до мене в... в суботу на тому тижні, о п'ятій годині.
— З охотою.
Ґреньє занотовує в бльокноті і, не підводячися, через стіл простягає Терниченкові руку. Терниченко сильно потискує її й тим самим легким упевненим кроком виходить із кабінету.
Вода в мисці прохолола, але Ґреньє більше не потребує її. Він виймає ноги з миски, швидко витирає їх і взувається, не перестаючи хмикати та похитувати головою. Чорт забирай, з цього може вийти Грандіозна штука, коли ці дані справдяться! Для нього особисто це пахне міністерським портфелем і великими грошима. Але головне, може, тут саме й є та кров, що треба влити в жили хворої красуні. Хто знає, може, золото України й буде тим ліком, що його так безплідно шукають усі лікарі. А він тим героєм, ім'я якого буде записане в історію.
Зрештою, справді, чим він рискує, коли поще до префектури та попросить розшукати цього... як його там звуть на їхній варварській мові?
Ґреньє бере папірці й одночасно дзвонить секретареві.
— Я виходжу з дому й повернуся через годину.
Секретар з дивуванням бачить, як рука метра погладжує бороду тим рухом, що буває, коли він готується до якогось серйозного бою. Дійсно, влетіло б йому, значить, коли б він не впустив того суб'єкта.
* * *
Туман по обіді густішає. Всі будинки, вулиці, ввесь Париж затонув у мильній воді. Ніяких контурів і ліній, тільки розпливчасті плями засвічених зранку ліхтарів, рухливі примари екіпажів та людей. Кисла вогкість липко лазить по лиці, залізає за комір, морозить тіло. Дим і чад фабрик, кухонь, автомобілів роз'їдають ніздрі.
Тоскний неспокій, якась незрозуміла гнітюча тривога ганяє Лесю по вулицях. Чи забула десь щось? Чи загубила? Чи втекти? Чи знайти? То в крамницю зайде, — ага, це ж якраз треба зелених шовкових ниток. То на книжки накинеться у вітрині. То уважно перечитує театральні афіші на стовпах. Ні, ні зелені нитки, ні книжки, ні колосальний світовий успіх оперетки, написаної п'ятьма авторами, не втішають тужної тривоги. Піти до Мика? Ах, навіщо він їй! Додому? Ох, ні.
А мильна вода гускне-гускне, рудіє від присмерків. У рудяво-сивій каламуті — рявкіт, дзвякіт, гуркіт, рух розпливчастих фантомів, обривків, обламків, тупі, сліпі плями вогнів.
Леся проходить повз вікно каварні. Ще не вечір, портьєри ще не запнуті, в очі кидається світло лямп на стелі й по стінах, освітлені постаті за столиками.
І раптом Леся зупиняється і, не рухаючися, прилипає очима до трьох людей у кутку каварні: Соня, Гунявий і Свистун. Гунявий сидить, а Соня й Свистун стоять біля нього. Чогось домагаються від нього, Соня з м'якою настійністю, а Свистун з роздратуванням. Він же вперто помалу крутить головою. Соня бере за руку, тягне. І Лесі видно, як вираз лиця в Соні незвичний, теплий, ласкавий, майже ніжний. Але Гунявий з силуваним усміхом визволяє руку, знову крутить головою й щось з виразом вибачення каже. Свистун, як молоденький півник, майже настрибує на нього, аж кулачком по столу стукає. Гунявий на це інакше посміхається і подає Свистунові капелюха. Тут же простягає Соні руку. Обоє виходять, Соня з тим самим виразом м'якости й жалю, а Свистун з обуренням.
Леся швиденько відходить від вікна й стає лицем до вітрини крамниці, скоса слідкуючи за дверима каварні. Нема нікого. Вийшла якась парочка. Не вони. Що значить? Повернулися? Умовляють далі? Лишилися з ним?
Нарешті з'являється струнка постать Соні із своїм пишним чорним хутром на шиї, в яке вона змерзло кутається. За нею в мильну воду пірнає маленьке жвавеньке тільце Свистуна. Вони, розпливаючися в тумані, перерізають тротуар і підходять до авта. Ледве видно плями їхніх тіл. Коробка авта сірою тінню ворушиться й зникає в тумані.
Леся ще якийсь момент стоїть перед вітриною, потім помалу рушає й проходить повз вікно каварні. В кутку, крутячи пальцями чарку на столі, у глибокій, понурій задумі сидить Гунявий.
Перед входом до каварні Леся на мить зупиняється, глибоко зідхає, неначе набирає повітря в груди, і рішуче входить, весело та спокійно підвівши голову.
Удаючи, що не помічає Гунявого, вона проходить у його куток, шукаючи вільного столика. Вільних столиків багато, але їй хочеться вибрати найзручніший.
І раптом бачить перед собою витягнену на ввесь зріст, високу, плечисту постать Гунявого. Він, немов перед появою найвищого свого начальства, стоїть не то з переляком у здивованих круглих очах, не то з побожним захопленням.
Леся весело дивується.
— А! Несподівана зустріч. Яка страшна погода! Зайшла хоч погрітися трохи.
Гунявий і винувато, і розгублено, і радісно посміхається.
— Надзвичайно погана погода. Дозвольте вам запропонувати місце за моїм столиком?
Дивно, як він насмілився на таку пропозицію.
— З приємністю. Але я вам не заважаю? Може, ви когось чекаєте?
— О, ні! Бог з вами! Чи той... Ні, абсолютно, як можна... Ось тут, у куточку. Вибачте... Пальто скинути не хочете?
— Ні, я на хвилинку. Я тільки вип'ю чашку кави, загріюся й піду. Що за туман! Але, з другого боку, я люблю це. Все стає таке таємне, загадкове. Ви не погоджуєтеся?