— ... що я тут у Парижі зустрів одну прекрасну людину. Вона — жінка.
Він раптом винувато, ніяково посміхається.
— Бачите, здавалося, що можу говорити про це такими словами, що... повинні звучати як орган у храмі, а виходить просто... мізерно.
— Ну, ради Бога, що ж тут мізерного?
— Мізерні наші слова людські, Ольго Іванівно, крихітні, сіренькі, постирані, як цвяшки на підошвах. Соромно про цю людину говорити ними. Образливо! Коли душа молиться до неї псальмами, які страшно вульгарні прості хоч і, найпалкіші слова. Ну, я скажу: "люблю її". Ну, що це? Хіба це те, що я повинен сказати?
Леся почуває, що десь дуже зблідла й злегка нахиляє лице, ховаючи його в біле пухнасте хутро.
— Ну, скажу, що молюся до неї, благословляю її. Мало, не те. Коли, бува, я доторкнуся до її сукні, я цілий день ходжу з солодким холодком у тому місці, що ним доторкнувся. Богові моляться раз-два на день, вранці-ввечері. А вона зо мною завжди. Богові моляться, щоб допоміг, простив, ради користи якоїсь. Я молюся їй без користи. Ви спитаєте, яка вона з себе. Не знаю. Може, дуже гарна. Може, не дуже. Може, добра. А, може, і ні.
Леся хрипко, дивлячися вниз, кидає:
— За що ж ви любите її? Гунявий якийсь момент мовчить.
— За що? Гм! За те, що вона прекрасна. Що добра, що гарна, що розумна, що чиста, що... тепла, як мати. І потім... вона дуже подібна до тієї... жінки, що я любив... у юнацтві. Коли я її вперше побачив...
Він раптом спиняється й бере в кулак чарку від лікеру.
— Ну, одне слово, надзвичайна подібність.
— Та жінка померла?
— Так. Вона... втопилася. Не навмисне. Випадково.
— Вона була брюнетка?
Гунявий здивовано підводить голову.
— Чого це ви питаєте?
— Ну, так. Хочу виразніше уявити собі її.
Він спускає очі, сильно стискує в кулаці чарку й так сидить якийсь час, не відповідаючи. Потім тихо в стіл каже:
— Так, вона брюнетка. Тільки та не була стрижена. Леся змерзло підсуває комір аж до вух і безживним
голосом каже:
— Так, це дуже рідко зустріти за наших часів таке кохання. Це, дійсно, велика радість. Я дуже рада за вас. Вона вас теж так кохає?
Гунявий злякано підводить голову.
— Вона? Боже борони!
Переляк його вирвався, видно, так щиро з душі, що Леся мимоволі дивується.
— Як то "Боже борони"?
Гунявий чудно затихає, довго дивиться собі на руки й нарешті помалу піднімає голову.
— Бо я, Ольго Іванівно, не те що в цієї жінки, а в найостаннішої вуличної дівки не заслуговую найменшої ласки. Розумієте?
Ольга Іванівна злякано, непорозуміло мовчить, — це сказано так щиро, так моторошно-переконано, з таким наболілим сумом, що які тут можуть бути слова.
Гунявий раптом виразно-п'яненько посміхається, і очі стають несподівано ніжні, м'які, вогкі.
— Та вона ж і не знає навіть! Ій-Богу! Не здогадується навіть! В голову їй не може прийти така дика думка. А потім, для чого неодмінно треба, щоб і вона любила? Хіба в любові найважливіше те, що тебе люблять? Зовсім ні. Люди страшенно помиляються, Ольго Іванівно, думаючи, що це найголовніше. Є люди, що навіть убивають того, кого вони ніби люблять, коли той їх не любить. Абсурд же це. Значить, вони не знають найсутнішого та найціннішого в любові, самого зерна її. Бо найсутніше — це ж те, що я сам маю любов у собі. Та. що мені було б з того, коли б мене любили найкращі жінки та взагалі люди, а я сам не любив би їх, не міг би любити, був би порожній, холодний, нездатний любити? Та це ж страх був би! А мати в душі цю ніжність, оце зворушення, цю надзвичайну теплість... Та нехай вона не любить, нехай не знає нічого про моє кохання, нехай не помічає мене, нехай навіть гидує. Що з того? Може ж, я й вартий тільки цього. А тим часом я ж багатий і без її згоди. І цього в мене вже ніхто не може відняти! Вартий чи не вартий, однаково, не відіймуть, ні! І нікому ж від цього ніякої ні кривди, ні образи немає. Вона ж і не знає, що я її люблю, що смію носити в грудях тепло, ніжність, викликані нею. Правда ж? А коли б...
Гунявий умить спиняється й злякано дивиться на Ольгу
Іванівну. Вона, силувано посміхаючися, як людина, що більше не може витримати, підводиться й простягає йому руку:
— Вибачте, будь ласка, в мене страшенно розболілася голова. Я мушу піти додому... Спасибі за довір'я, але...
Гунявий винувато, пригнічено підводиться й несміло бере її руку.
Леся з кривою посмішкою хитає йому головою й швидко виходить із каварні.
А Гунявий довго стоїть із розгубленим і теж кривим усміхом, дивлячися на вихідні двері. Потім хитає про себе головою й помалу, важко сідає на своє місце.
— Ґарсон! Ґарсон! Дві великі чарки коньяку! Так, коньяку!..
Раптом очі його злякано застигають на чомусь біленькому, що лежить край стола. Це — пакетик, забутий Ольгою Іванівною. Покупочка якась.
Гунявий, злодійкувато озирнувшися, помалу простягає до нього руку, побожно обхоплює його пальцями й стягає під стіл. Там він довго тримає його, ввесь застигнувши, як людина, що слухає далеку прекрасну музику. Потім нахиляє до столика голову, підносить з-під нього пакетик до уст і прикладається до нього, як до ікони. А коли підводить голову, в очах його стоїть гаряча, ніжна вогкість.
* * *
Терниченко, піднявши комір коверкотика, повільно та мляво виходить від депутата Ґреньє. Все добре з Ґреньє, депутат серйозно зацікавився справою, навіть загорівся вже. Дав усі дані префектурі, і та скерувала на слід дичини всю свою детективну зграю. Коли той Куля-Петренко в Парижі чи у Франції, то недовго йому гуляти, — знайдуть. А сам Ґреньє уже з кимсь із вищих урядових кіл балакав і теж немов би викликав зацікавлення. Навіть до умов створення таємного акційного товариства разів два обережно підійшов у балачці.
Все добре, але Микові чогось невесело й небадьоро на душі. І невідомо чого. Порожньо, нудно, і тупа, гнітюча вага.
Туман пожовклим димом обсотує вогні міста, дрібнесенькими краплями осідає на лиці, солодкаво-солоним смородом пхається крізь ніздрі в легені. Гидко.
А дома — неопалена кімната з кислим застояним духом. А в каварнях — чужі, непотрібні, дурні люди. А куди не поверни думку, скрізь чужість, порожнеча, гнітюча нудота. І Леськи ще немає.