Мик сласно й весело крутить головою.
— Ех, вип'ємо, Лесю, за Комітет визволення людства! Він буде, Лесько! Буде! Все віддам, все викину, розтопчу, а свого доб'юся! Сивим дідом, стоячи однією ногою в могилі, а доб'юся! Бо тільки для того й варто ще тинятися в цьому спаскудженому консисторцями всяких націй і кляс житті. Пий, Лесько!
Але Леся не п'є. Прижмуривши сині, віясті очі, рівномірно бліда, як з математичною точністю виточена з матової порцеляни, сидить і мне в пальцях шкуринку ковбаси.
— Та ти чому така? Закинь к бісу всяку журбу! Не давай їй волі!
— Я не журюся, а думаю.
— А, це інша річ! Корисніша, в кожному разі. А про що ж ти думаєш?
— Про те, що Гунявий таки чекіст. Мик здивовано витріщає на неї очі.
— От так новина! А хто ж сумнівався в цьому?
— Були сумніви. А тепер він це майже сам сказав. Мик старається споважніти.
— Так? Це, дійсно, цікаво. Коли сказав?
— Оце тількищо. Мала балачку з ним. Дуже мучиться.
— Чим?
— Докори сумління. За вбивства, розуміється.
Мик сильно проводить рукою по чолі, немов бажаючи стерти з нього налипле павутиння.
— Отака штука?? Гм! Сам сказав?
— Сам.
— Гм! Значить, уже дуже допекло, коли сам забалакав.
— Вважає себе за такого поганого, що не вартий доброго слова навіть найпоганішої людини.
Мик якийсь час кліпає на Лесю очима.
— Ого! Аж так? Здорово! Ну, значить, його тепер можна брати голими руками. Коли він тобі такі штуки про себе міг сказати, значить, Лесько, справа доходить уже до кінця. Молодця, Лесь! Брраво!
Леся, одначе, не перестає м'яти шкуринку.
— Ні, здається, вона в мене не дійде до кінця. Мик злегка лякається.
— О? А це чому?
Леся старається розгладити шкуринку, що закручується, як стружка.
— Тому, що він — чекіст. Тепер мені це ясно.
— Тю, чоррт! Я думав, що... Та ти знов?
— Не можу, Мику, ну, що ти хочеш. А крім того... він, здається, краще себе почуває з Сонею. І то через те, що вона може з ним... грати як слід, а я ні.
Мик від обурення стає на ноги й за стіл навіть не тримається.
— Лесю! Ти — злочинниця! Ти — справжня злочинниця! Знаєш ти це? І нахаба! Наївна смішна нахаба. Та що ти таке, що гордуєш чекістом? Що? Забула? Та що ми всі таке? Ми — кращі за нього? Чи ті консисторці, отамани, "міністри", "герої", вони — кращі? Чи, може, ці всі європейські, не наші, а всесвітні "герої", ці великі політики, президенти, депутати, моралісти? Що? Ці вбивці мільйонів? Та ти сказилася, справді, чи що?! Та цей чекіст у мільйон разів кращий, чистіший, моральніший за всіх нас разом з отими героями та моралістами! Знаєш ти це? Так, так, моральніший, святіший! Я, звичайно, плював на всі їхні святощі та моралі. Але з їхнього власного погляду він моральніший. Бо він мучиться, він ночами ридає над своїми вбивствами. А ті, що посилали, гнали нас кулеметами на смерть, що вбивали нас десятками тисяч в одну ніч, ці ридають, мучаться, ці вважають себе за "наймізер-ніших із мізерних"? Га? Ого! Ще пишаються, падлюки! Пам'ятників собі ждуть. А подумай ти над тим ще, в ім'я чого вбивав він і в ім'я чого вбивали ці "герої"! Подумай! Він убивав, як йому тоді здавалося, в ім'я щастя всіх людей, в ім'я визволення їх від злиднів, страждання, несправедливости, в ім'я знищення навіки самої можливости вбивати, насилувати, грабувати й посилати на смерть. А вони, ці моральні, "чисті", високошановні, — в ім'я кращого грабежу в інших їхнього краю? В ім'я нафти, вугілля та банківських дивідендів? Так? І ці вбивці, ці грабіжники ще сміють ганьбити отаких, як цей, чекістів? Та вони не гідні підошву їхніх черевиків поцілувати! Та в цього самого Гунявого, цього чекіста, що ти ним так гордуєш, така страшна, Грандіозна драма, що ти щеня перед ним. Ти ж уяви, уяви собі: коли він тепер так мучиться, коли він такий, коли вбивав ради своєї ідеї, значить, він повинен був мучитися вже тоді, коли вбивав. І яка ж, значить, сила віри й любови до цієї своєї ідеї, коли він сам свідомо віддавав себе на таку муку. Бо ти думаєш не для героїв отих, а для простої, чулої людини це не мука вбивати? Це не страшна драма? А ти за малесенькими обивателями та лицемірами товчеш своє: "Уй, чекіст!". Та прости ти такому чекістові (хоч звичайно, були та й є інші чекісти, що діють, як звичайні кримінальні вбивці), отже, такому чекістові ти повинна, як ота Магдалина, ноги мити й своїм волоссям витирати. Розумієш? Посміхаєшся? Так, так! От такому "наймізернішому з мізерних"!
Леся, дійсно, посміхається. Тільки Микові не видно, що її посмішка не глузлива, а немов розгублена чи злякана.
— І ти залиши це, нарешті, Лесько. Залиши, кажу. А краще, знаєш, що? Ех, шкода, що я не можу з ним побалакати! Я б йому... Ну, добре. Нехай. А ми зробимо так. Документи ми в нього все ж таки заберемо. (От тільки, коли він такий чекіст, то навіщо він украв ці документи в своїх і що з тим золотом хоче робити? Ну, та це його справа!). Документи заберемо. А йому запропонуємо вступити товаришем у наше товариство. Такого можна прийняти й зараз.
Мик раптом б'є себе долонею по чолі.
— Стій! Тепер я розумію! Тепер усе розумію. Знаєш, яку штуку сказав нам детектив? (а я й сам учора перевірив). Насамперед він займається тим, що роздає гроші людям. Та все якимсь найнещаснішим, злидарям, таким, що всі їх обминають. Ми ні чорта не розуміли. Думали, що таким способом шукає свого Петренка серед такого елементу (Між іншим, сам він, коли шукає, описує свого компаньйона трохи не такими рисами, що ми знаємо. Ну, та це з іншої пісні!). І, розумієш, ніколи ні імени, ні адреси своєї не дає. Прийде, погундосить, понюхає злидні та мізерію тих людей і лишає сотню-дві франків. І зникає. Хто, чого, навіщо? Ну, тепер я розумію! І так само вже розумію ще одну його штуку. Ти тільки послухай! Фінкель тобі ще не казав. Доносить нам детектив, що Гунявий майже щодня, рівно об одинадцятій годині, ходить до старих фор-тифікацій і для чогось приманює до себе якусь паршиву суку. Носить їй їсти, годує, лащить, щось говорить до неї і потім іде собі. А сука та якась така, що на неї гидко дивитися, не те, що торкнутися. На якого чорта вона йому? Нічогісінько не розуміли. Вчора ж я навіть сам поїхав разом з детективом до фортифікацій за Гунявим. Дійсно, сука, наче за годинником, рівно об одинадцятій звідкілясь з'явилася на валу й зараз же поповзла до Гунявого. Вона не підходить, не підбігає до людини, а підповзає. І справді, таке вже щось паршиве та огидне, що тільки плюнути. І не так фізично, як морально. Фізично теж досить мерзотна. Якась фіолетова, у струпах, лишаях, вуха обкусані, груди лахміттям висять, ребра, як пружини з нашого ліжка, випинаються з-під шкури (її, мабуть, через її огидність і не ловить поліція). Але найогидніше її поводження. Таке вже щось принижене, упосліджене, покірне. Коли її женуть, вона не тікає, а тільки заплющує очі й тонесенько скавучить, наче посвистує. Вдарять її ногою, вона не рушиться, а ще приниженіше витягає голову. З Гунявим вона така сама, хоч він її годує вже тижнів із два. Він її гладить, а вона, як од ударів, пригинається й розпластується. Бо... наймізерніша з мізерних. Розумієш? І через те він з нею і... Та ідіот, справжній ідіот! Ти скажи йому, Лесю. Роз'ясни ти йому, коли він сам, дурень, не розуміє, що він... Гм! Але як же ти йому роз'ясниш, коли ти не повинна знати, що він чекіст. Ну, нічого! Колись я йому сам задам прочуханки за такі дурниці. А тепер... Знаєш, що, Лесько: давай зараз пошлемо йому гарний букет білих троянд! Га? Що ти скажеш? Білих, чистих, невинних!