Як дивно, як чудно, що хтось привів його саме до цього готельчика й зупинив перед ним. Зупинив! Без ніякої участи волі й свідомости. Так кінь підвозить задуманого або п'яного хазяїна свого додому.
Загайкевич хоче пройти до флігеля, але ворота замкнені, — пізня година. Він з ніжністю бере в руки старе знайоме кільце дзвінка, трошки тримає його й помалу відходить знову в туман.
Але тоскної млости вже немає. Хтось зачинив двері. Сумна тиша з ніжним дзвоном зворушення. Війнуло духом весняного вечора, солодко-обіцяйного.
Загайкевич підходить до свого пансіону й задирає голову до вікон Лесі. В них крізь штори видно, ще світиться. Мабуть, читає в ліжку. Йому хочеться видряпатися на другий поверх і хоч притулитися тілом до тієї стіни, за якою лежить та, що так дивно та жорстоко розчинила двері й що так ніжно подала йому чашу.
Але чому вона так балакала? Чому??
* * *
Ранок — несподівано-ясний, сміхотливий, у великих, кудлатих хмаринах. Вони часом нависають йому на його золоте око, око хитро жмуриться, і тоді по мокрому асфальті вулиць біжать темні тіні. Потім кудли відсуваються, і Париж блискає дахами, шибками, металом, каменем. Вітер носить по вулицях запахи крамниць, каварень, автомобілів. Але серед цих запахів є й щось таке, від чого в кожного весело, хитро й з тьохканням мружиться око душі й погляд мимоволі шукає на деревах бруньок.
Та ні, їх ще немає. Навіть у Люксембурзькому саду ще ніде ні однієї, хоч там ніяких запахів міста нема. Там тільки повно людської комашні, — на всіх плямах сонця кишить нею.
Леся ходить круг озерця. Воно оточене вздовж усього кола своєї бордюри дитячими тільцями, рухливими, заклопотаними, діяльними. Там на озерці пливуть їхні кораблі. Від одного краю до другого жене їх вітер, напинаючи вітрила, нахиляючи до самої води. Треба швидше перебігти на другий бік і зустріти прибуття свого корабля з далекої кругосвітньої подорожі.
Леся підставляє матово-чисте лице подувам вітру й теплій ласці сонця. Фіолетові очі жмуряться в ніжній, сумовитій задумі. А в душі здивування: що, власне, з нею? Як давно-давно не було такого чистого, такого ніжно-обіцяй-ного ранку! І чого цей хвилюючий, незрозумілий сум, і це незвичне почування себе легкою, вимитою, немов би до причастя приготованою?
Фінкеля ще немає. Ну, розуміється, він спізниться найменше на півгодини. Милий Фінкель! Як дивно, що цілком інтелігентна людина, а має таку містечкову жидівську інтонацію в мові і цей милий жидівський гумор.
Він любить бувати тут, коло озерця, серед дітей. Так доносить детектив. Але його немає. І, мабуть, не буде. Може, десь з Сонею. Знову боротьба в них. Соні слід би інакше підійти до нього. Вона ж знає, хто він. Підійти, широко, любовно розгорнути перед ним обійми, розкрити себе всю й прийняти його в обійми таким, яким його знає. К бісу ці мільйони, золото, шпигування.
К бісу? Алеж, може, Соня його зовсім і не любить. Він це, десь, і відчуває, тому й не вірить, не сміє вірити в любов до нього. А сам, проте, любить. "Хіба те важливе, щоб тебе любили"? Правда, ах, яка хороша, нова правда! Нехай не любить, нехай її ніхто не любить, а коли в неї в душі вічно буде ця чистота, цей ніжний сум, ця прозорість людей і відчування їх у всій їхній милій жалюгідності, то хіба ж вона, справді, не багатша, не щасливіша за всіх тих, що їх люблять, а самі вони нудно перелітають з однієї квітки на другу, не заповнюючи порожнечі?
— Ольго Іванівно? Яка приємна несподіванка! Вийшли погуляти?
Леся швидко повертається: сяючи в небо, в сонце, в хмари червоністю прищів, з відсуненим на потилицю капелюхом, у жовтих черевичках — Свистун. Оченятка з щирою й певною привітністю посміхаються. Що він може бути не до речі, про це в нього й думки немає. Він цілком задоволений і ранком, і садом, і дітьми, і Ольгою Іванівною. А головне, самим собою. Овечий голосок голосно й вибачливо схвалює розумну думку Ольги Іванівни пройтися. Оченятка швиденько, діловито перебігають по обличчях.
Лесі неприємно. Вона вся зіщулюється всередині, як від подуву холодного, вогкого вітру, що несподівано налетів. Але Свистун з такою щирою й привітною поблажливістю оглядає небо, парк, старий палац і людей, що вона мимоволі всміхається. Ну, що ж таке, що Свистун. І Свистун — людина, і він потребує ласки сонця та людей. І в нього напевне є багато хорошого. І зовсім нічого особливого немає в тому, щоб знайти хороше в хороших. Ні, навчитися на смітнику знаходити перлинки! Оце багатим будеш!
І піддаючися непереможній ніжності, що, як цвіт мімози, на момент зіщулилася від дотику й знову розгортається та пашить пахощами-думками, Леся тепло й злегка насмішкувато зиркає на Свистуна. Дійсно, чого в цього чоловічка таке почуття вищости та самозадоволення? Голубчик бідненький, такий же страх несимпатичненький увесь, а гордий, наче бозна, який герой.
— Пане Свистун, вам не нагадує сьогоднішній ранок дитинства чи юнацтва?
Пан Свистун від здивування аж вгрузає жовтими черевичками у вогку жорству алеї.
— Як надзвичайно дивно! Я сам зараз хотів те саме спитати у вас! Просто щось надзвичайне!
Леся посміхається: йому здається надзвичайною не подібність думок, а те, що його думка могла з'явитися в когось іншого.
— А ви колинебудь бігали ранньої-ранньої весни босоніж стежками, протоптаними в болоті?
Свистун аж підстрибує.
— О! О! Ще й як! Я ж сам із села! Мій батько — піп, клерикал. Ще й тепер там десь харамаркає свої молитви та читає політграмоту комсомольцям. Ого, ще б не бігав! А на царині? Пам'ятаєте? На горбочках, лисинки, знаєте, такі. Теплі! А травичка страшенно зелена, ніжна! А ви пампушки з часником любите? У великій макітрі, накритій рушником?
— Мама ваша жива ще?
Свистун якось одразу гасне й нудно кривиться.
— Нема. Померла. Хочете сісти?
Вони сідають на залізних стільцях, лицем до сонця. Свистун якийсь час мовчить, все так само з чудною нудьгою роблячи гримаски носиком і губами.
— Моя мати була надзвичайна людина. Батько — єрун-да, нікчема. На жаль, я в нього вдався, а не в матір.
Від цього несподіваного визнання Леся швидко зиркає на Свистуна. На лиці все та сама нудна гримаска.