— А дійсно ж ганяються? Фінкель зідхає.
— Прокопе Панасовичу! Фінкель, може, найостанніший ідіот в астрономії, але в своїй справі йому не треба телескопів. Ну, а що ви скажете, наприклад, на те, що в тому пансіоні, де я тримаю дві кімнати, вже живе відома чекістка Соня? Спеціяльно прислана з Берліну? Га?
— Чекістка? Жінка?
— А що ви собі думаєте? Це — непогана ідея. Я вам ручуся, що через тиждень вона буде коханкою Гунявого. Ну, а ви самі, як відомий, хе! непротивник жінок, добре розумієте, що може гарненька жінка. Ой, ой!
Посмішка Фінкеля стає і тепла, і скорботна.
— А вона гарна, ця Соня?
— Хе! Ллойд-Джордж усі свої таємниці виклав би перед нею, не те що якийсь собі там Гунявий! Живе вона під прізвищем Наталі Кузнецової. Можете перевірити.
— Гм! Це — погані обставини.
— А ви думаєте, що мені хочеться від них танцювати? Я тепер ламаю собі голову, де знайти таку жінку, щоб паралізувала цю Соньку, щоб відпихнула її від Гунявого. Звичайно, де й шукати, як не в Парижі. Слава Богу! Коли б у мене хоч стільки тисяч було, як їх тут є. Але в даному разі справа трохи складніша. Є в мене на думці одна жіночка. Та боюся, що не вийде з нею діло.
— Дівчина?
— Ні, не дівчина. А хто саме — невідомо. Була колись замужем за офіцером, та його вбили на війні щось через місяць після шлюбу. Виходить, немов би вдова. Але років вісім уже живе з одним типом. Чи чоловік він їй, чи коханець, чи родич, чи що таке, розібрати трудно. Немов би чоловік, алеж у нього на очах вона має романи з іншими.
— Ну, так з цього боку, значить, ніяких перешкод не буде. А гарна?
Фінкель на це запитання гордо й самовдоволено посміхається.
— Прокопе Панасовичу! Про Фінкеля можна безкарно сказати, що він на хемії розуміється стільки, скільки блоха на філософії Канта. Але закинути йому, що він не вміє відрізнити гарної жінки від поганої, це все одно, що закинути Богові, що він не вміє розрізнити грішника від святого. Там одні очі чого варті! Бачили ви колинебудь фіолетові очі?
— Сині, хочете сказати?
— "Сині,-сині!" Фіолетові, я вам кажу! Дві великі фі-ялки. От які очі! А волосся? Нестрижена. І то яке волосся? Нижче колін. Як розпустить, так чисто тобі русалка. А колір лиця? Ай, Боже, серце мліє! Ніжний, рівний, благородно-білий. І чорт її знає, як вона його зберегла в цих блуканнях по еміграції, в дебошах та романах.
— А на романи легка?
Фінкель лукаво прижмурює одне око на особливу жвавість та цікавість в очах Крука.
— Що? Вже готові стати на місце Гунявого? Ні, хоч і легка, але ви вже покищо задовольніться своїм гаремом. Цю ми пустимо в справу. Але от єдиний в неї дефект: вульгарна. Не фізично, звичайно. В тому якраз і трагедія, що страшенний контраст психіки з фізикою. Фізично така тендітна, поважна, благородна. Уста такі дитячі, невинні, що ставай на коліна перед нею й молися, як до Мадонни. А як заговорить та ще як вип'є, каюк, усе враження пропало. При кому хочете, може вилаятися трохи не матюком. І в розмові все такі простацькі, вульгарні слова! Поезії нема, знаєте! Поезії! Нема, знаєте, тієї жіночої загадковосте, гри, тонкости. Аж сумно, я вам кажу. А недурна жінка. Зовсім недурна. Така, часом, дотепна, гостра на язик, така фарбиста.
— Ну, добре. А чого ж, власне, з нею може не вийти?
— Чого? А того, що не витримає конкуренції з Сонькою. Е, Сонька — не проста собі! Якийсь навіть університет скінчила. Крім того, комуністка, ідейна, переконана. З психологією. Може так підійти до Гунявого, що цілком закрутить. Тут треба якраз тонкости, гри. Треба вдарити по уяві цього чекіста. Не досить першого ж вечора піти з ним у ліжко. Діло не в цьому. Треба вглиб його взяти. А чи наша Лесенька зможе із своєю вдачею? От хібащо вона трохи актриса, в кіні навіть хоче грати. Та одна річ — кіно, а друга — життя. Та й чи схоче вона сама взятися за цю справу?
— А чому б не схотіла?
Фінкель з докором схиляє голову на плече.
— Ну, як же чого? їй же треба сказати, хто він? Та навіть проститутка не схоче мати роман з чекістом. А тут жінка інтелігентна, та ще, може, чекісти когось із близьких їй розстріляли.
Крук байдуже сонно сьорбає каву.
— Значить, треба тільки краще заплатити.
— Ну, ні, Прокопе Панасовичу, в таких справах часом і найкраща заплата не допомагає.
Крук неохоче, зневажливо кривить товсті губи.
— Не знаю. Не бачив таких випадків. Усе залежить тільки від суми грошей. Всякого можна купити. Всякого, без винятку. Найсвятіший, найморальніший буде цілуватися й обійматися з якими хочете вбивцями, грабіжниками й злочинцями. Ще й шанувати буде. Запевняю вас. Пусте питання. І ваша Леся згодиться, і чоловік її, чи коханець, чи брат, чи хто б він не був. І мені здається, що насамперед треба з ним балакати. Коли має приїхати Гунявий?
Наум Абрамович хоче відповісти Крукові на його досить неделікатну щодо самого Фінкеля сентенцію. По собі судити всіх — занадто сміливо. Але що сперечатися з якимсь Круком? Йому треба вірити, що всі такі як він, що він не гірший за всіх і що його навіть шанують.
— Та маю телеграму, що післязавтра вранці Гунявий буде в Парижі.
— Так от що, Науме Абрамовичу: я беру участь у цій справі. Зобов'язуюся асигнувати до ста тисяч. Про всі деталі поговоримо потім. А тепер пропоную зараз же поїхати до цієї Лесі й вияснити. Коли з нею не вийде, треба швидше шукати іншої. В мене теж є на думці одна. Платімо й гайда!
"Платімо" сказано так собі, для годиться. Крук знає, що платитиме він. Це вже загальноприйнятий з ним тон усіх його знайомих: за всіх і скрізь платить Крук. Накрав грошей, хай платить.
Наум Абрамович натягає своє пошарпане пальтечко, бере портфель під пахву й чекає, поки Крук розплатиться за себе й за нього.
Хмуро заплативши, Крук без допомоги Фінкеля одягає своє англійське пальто й про щось думає.
— А як зветься цей коханець чи чоловік Лесі?
— Микола Олексійович Терниченко. Колишній офіцер російської армії, потім старшина української.
— Бідує, звичайно?
— Розуміється.
— Тим краще. До речі, Науме Абрамовичу. Ви кажете, що ваші матеріяльні обставини трохи... кепські?
Фінкель уже передчуває щось і на лиці його проступає тепла ласкавість.