— Не треба, милий, хвилюватися більше. Заплющіть очі. Полежіть спокійно. Я — злочинниця, я не повинна була так нервувати вас. Я вам зараз зроблю їсти. Вам треба сили. Ви ж зовсім змучений. Можна мені піти до кухні?
Нестеренко лежить із заплющеними очима. Господи, яка рідна, цілюща м'якість голосу, яка благосна простота тону! Оце правда! Оце!
— Не йдіть від мене. Така блаженна слабість.
— Добре, добре. Я не піду. Я нікуди не піду.
Леся обережно, не здіймаючи руки з його чола, сідає поруч на канапі. їй трошки незручно сидіти в такій позі, змінити б руку, але він лежить з такою чуйно-слухняною тихістю, з такою притишеністю, що Леся боїться дихати на всі груди.
Раптом вуса здригаються й з них вислизує тихий шепіт:
— І ви кохали чекіста Гунявого? Кохали чи...
— Любий, не треба. Потім. Все потім скажу. Все, як слід скажу. Але зараз полежте тихо.
— Не можу. Скажіть. Леся глибоко зідхає.
— Кохала.
— Хоч і чекіст?
— Хоч і чекіст. Хоч убивець. Хоч хто. Бо це були ви.
— За що?
— За все, милий. Не знаю. За муки, за... за правду чи неправду. А, може, за свій... весняний гай...
— За що?
Нестеренко розплющує очі. Леся зараз же закриває їх рукою.
— Не треба більше, не треба! Коли всі ці плями зійдуть з лиця, тоді все скажу. Від чого ця рана на лиці? Невже тоді... з Петренком? Кулею?
Нестеренко мовчить, потім покірно, винувато шепоче:
— Ні. Сам себе.
— Навмисне?
Голова тихо киває. Леся мимоволі дивиться на його руки, на шию. І бачить кінчик такого самого рубця біля горла.
— І все тіло в таких самих ранах?
Нестеренко не рухається. Леся злегка натискає однією рукою на чоло, а другою ніжно, з болем гладить його руку. Лице Нестеренка знову обвівається чуйною тихістю, наче в середині себе слухає врочисту, святочно-радісну музику.
І вмить на це лице набігає тінь, і брови болюче хмуряться. Леся зараз же перестає гладити руку.
— Що, милий? Недобре? Нестеренко тихо крутить головою.
— Я не зможу поїхати на Україну.
— Чому? Через що?
— Я не зможу покинути... вас.
Леся хапає його руку й сильно мовчки стискує. Нестеренко розплющує очі: та, та, та сама!
— Не зможу... Чую... І от, знову підлота. Ви бачите? Бачите, який? Дітей готовий кинути.
Леся зриває руку з чола, а другу з його руки й обома обіймає його голову.
— Не треба, не треба так казати! Ви поїдете. Ми поїдемо разом!
— Ви?
Леся здіймає руки з його голови.
— Ну, розуміється. А хіба я зможу покинути... вас?
— Це — неможливо! Я ж поїду нелегально, бо мене так не пустять. Буду таємно переходити кордон.
— Ну та що! І я поїду нелегально. І обоє будемо переходити кордон. Думаєте, не переходила? Ох, Господи! І чудесно вдвох перейдемо. А як заарештують, так теж удвох.
Нестеренко заплющує очі й зараз же знову дивиться на Лесю.
— Я завтра ж побачу цього Загайкевича та ту Соню. Я зовсім не хочу, щоб вони мене ловили, як Гунявого. Нехай ловлять, як мене, коли їм це цікаво. За себе готовий відповідати.
— Ну, до завтра ще рано. Треба сили набратися.
— Ні, ні! Завтра неодмінно! Сили вже є. Хоч зараз через кордон!
Він хоче навіть підвестися, але ніс його стає знову сірий, і голова безсило падає на подушку. Леся злякано кладе руку на його чоло.
— От бачите! Годі, годі балакати! Лежіть абсолютно тихо й непорушно. Я зараз дам вам їсти. А потім піду, і ви будете спати собі.
— Тільки ще трохи потримайте так руку.
— Добре. Але з умовою: не рухатися й не балакати.
— А почувати можна?
Леся замість відповіді мовчки ніжно натискує рукою на чоло. Нестеренко заплющує очі й знову слухає в середині себе святкову тиху музику.
* * *
Спершися чолом на кулаки, Мик майже лежить грудьми на столі. Леся стоїть біля шафи, притулившися до її дзеркала й погладжуючи долонями його гладеньке холоднувате скло.
В кімнаті звичайний розгардіяш самотнього мужчини, кисла вогкуватість холодить кінчик носа.
Мик довго мовчить і раптом глухо, з-над столу бовкає:
— І ти це просто від нього?
— Так.
Мик розбито підводить голову, відпихає тіло на спинку стільця і, засунувши руки в кишені, витягає ноги під столом. Сірі, великі очі задумливо, нудно-нудно жмуряться в далечінь, і широка нижня губа гидливо одвисла.
Леся кінчиком черевика старанно підмітає під шафу шматочок папірця, що липне до підлоги.
Мик глибоко зідхає, виймає руки з кишень, підводиться й тоскно потягується.
— Так. Значить, крах на всіх фронтах. Здорово. Чиста робота. Такого в мене ще не бувало. Ні разу. Гм!
Він розкарячує ноги циркулем, похиляє голову, але пучкою не водить над горішньою губою. Руки висять апатично, безсило.
Леся пильно підганяє папірець до ніжки шафи.
— Так. Значить, тепер цілком самотою. Здорово. Оце я розумію: ударчик! Майстерний. Дійсно, можна сказати, з чистого неба. Ху, чорт, як... Гм!
Він тужливо поводить головою й плечима, наче силкуючися вивернутися з-під чогось, що тіснить і душить. Леся зиркає на нього й знову нахиляє голову.
— Ну, що ж! Так, значить, їдеш з ним на Україну? Коли?
Леся кидає папірець і дивиться на Мика глибокими, вогкими очима.
— Як тільки він зовсім одужає. Але, Мику, ми ж з тобою останніми часами жили... більше, як товариші, а не... Ти сам казав не раз, що...
Мик хапливо перебиває її.
— Ну, так, так, розуміється. Я нічого. Звичайно. Полюбила, так що тут.
— Я все одно не змогла б так далі жити. Ти — сильний і ти маєш свою мету, ідею...
Мик знову швидко перебиває її:
— Та розуміється, розуміється! Ти не виправдуйся. Тільки, от що... Гм, забув... А як же з візами?
— Ми нелегально перейдемо кордон.
— Ага. Так. Переходьте на Волині, там легше.
— Я так і думала. Але, знаєш що, Мику...
Леся, одначе, зупиняється й несміливо дивиться на Мика. Він мовчки жде, уникаючи її погляду.
— ... Знаєш що: їдь з нами. Годі цього вигнання, шукання, цих фантастичних проектів, ідей. їдьмо на нове життя. Ти покохаєш якусь жінку і... все піде наново. Хочеш, Мику?
Мик зневажливо випинає шию.
— Я так швидко не здаю своїх позицій. Коли лежатиму на цвинтарі, от тоді здам. Ну, а до цього, чорта з два, ще далеко! Ні, я не поїду з вами. Та й навіщо я вам здався? Не до мене вам. Ну, добре. Так, значить... Гм, знову забув... Ну, все одно! Ти хочеш, мабуть, узяти свої речі? Правда?