Розжалоблений юнак став перед Крушвіцьким навколішки і хотів стиснути йому коліна. Та Крушвіць-кий відскочив набік і, побачивши розніженого молодця навколішках, набрав відваги і сказав гордо:
— Даремне вашмостиве скавуління. Що я раз вирішив і сказав, того ніколи не заверну. Подякуй вашець Богу, що я, піймавши тебе там, під каплицею, на любовних сходинах із Оленкою, не зробив того, на що ти собі заслужив, зловживши нашою гостинністю. За шляхетського худопахолка я моєї дочки не віддам, і вашмосць мені своїм блискучим мундуром не заімпонуєш.
Кричевський уже стояв на ногах. Обличчя загорілось кров'ю від зневаги.
— За зневагу моєї особи й мого лицарського мун-дуру я такого хама, як вашець, на двобій не покличу. Для мене досить такої сатисфакції...
І Крушвіцький не зчувся, як на його щоці ляснув такий сильний поличник, від якого він трохи не впав. Після того Стах спокійно вийшов тою самою дорогою через салю, поклонився гостям, Оленці післав гарячий погляд очей і вийшов. На веранді, закладаючи шолом на голову, скомандував своїм хлопцям:
— На коні!
Чура привів йому коня. Всі виїхали за ворота й пустилися відомою Максимові дорогою на Будилів.
Але кілька стай від двора, за малою горбовиною, вискочив із рова чоловік і припав до Кричевського.
— Ваша милість мене не пізнаєте, а я пізнав душею, що це не хто інший, а тільки мій дорогий панич. Бо я той, що його ваша милість були випросили раз у того нелюда від київ, які мені присудили, і за це я вдячний буду вашій милості до смерті. Я чув, що ваша милість на війну ходили, та Господа за вас молив, щоб усяке лихо вас минало. Я такий щасливий, що бачу вашу милість живим та здоровим. Я конечно хотів привітати вашу милість, та боявся, щоб хто з двора мене не підглянув. Бо наш пан дуже на вас лютий. Тоді, як ви втекли, він виходив з себе з лютощів, а коли погоня вернулась без коней, то кожний дістав по п'ятдесят київ, буцім за те, що коней запропастили. А то було за те, що вашої милості не привели... Боже мій, чим я за вашу доброту віддячуся? Я вмисне сюди вийшов, щоб мене ніхто не бачив. Я знав, що ваша милість сюди будете їхати...
— Як твоє ймення, чоловіче добрий?
— Я Павло Голий. Служу в пана Крушвіцького гайдуком. Я панський підданець.
— Віддячишся мені, Павле, коли передаси панночці Олені листочок, що я зараз тобі дам.
Кричевський зліз із коня, взяв із тайстри шматочок паперу й написав на сідлі:
"Моя найдорожча Оленко! Я мав розмову з Твоїм батьком-нелюдом,— вибач мені за прикре слово. Запрохав мене на Твоє весілля, назначене на м'яс-ниці. Але я приїду ще до весілля. На це моє шляхетське слово, що приїду певно. Придивився я добре до того, котрому твій батько Тебе, моя найдорожча, продав. Мав я охоту розбити його одним ударом кулака, мов надутий пухир. Та це ще не втече. Покладай на мене надію — я не дам Тобі пропасти. Навіки Твій .
Стах".
Кричевський передав записку Голому.
— Добре, пане,— зроблю це певно, хоч би мене мали на кіл посадити.
— Павле, а ти любиш панночку?
— Боже, а хто ж би її не любив! Таж це янгол для нас усіх...
— То й пам'ятай, Павле, що коли б ця записка не дісталася до рук панночки й попала Крушвіць-кому, то панночка пропала б навіки.
— Не пропаде,— сказав твердо Павло.
— Бережи записки!..— сказав Кричевський, скочив на коня й пігнав наперед.
♦ * •
Обидва Пшилуцькі дуже зраділи, побачивши Кричевського. Старий обіймав та цілував його, мов рідного сина.
— Знаєш, пане Станиславе, я аж помолодшав, коли тебе побачив. Справді! Треба тобі знати, мій любий, що я теж панцирний товариш і мені любо вітати в моїй хаті такого гарного молодого товариша. Давно ми не бачилися. Не так скоро тебе я пущу. Ти мусиш мені розказати, що ти від того часу робив. Знаю, що гарно відзначився в битві, що ти тепер під високою опікою самого коронного гетьмана. Ти далеко зайдеш...
І так балакав старий на радощах, що не дав свому синові дійти до слова. Таке щире гаряче привітання старого щляхтича дуже розжалобило Кричевського. Він поклав собі побути тут кілька днів.
Старий пильнував господарства й не мав часу за-єдно при гостеві сидіти. Зате ввечері, коли по вечері сиділи на ганку при старому меді, слухав оповідання молодого гусарина. Кричевський, розказуючи про ту велику битву, не згадував ні словом за себе, наче б його там і не було. Старий не витерпів:
— Мій любий, воно то гарно, що в тобі нема й зерна чванькуватості, але так не можна. Хто б цього не знав, думав би, що тебе там зовсім не було. А за що ж тебе відзначили так відразу й офіцером зробили? Ні, воно не так. Ти мені скажи, бо я це хочу знати, що ти зробив та чим відзначився?
І Кричевський мусив розказати. Старий устав і кріпко обійняв свого гостя.
Час минав дуже скоро. Стах тямив, що його у Кричеві чекають, і попрохав дозволу виїхати.
— Що ж,— сказав Пшилуцький, розводячи руками,— батьки більше мають право до тебе, ніж я. Рад би я тебе ще затримати, та що ж? Тільки одного в тебе прошу: коли б ти або твій батько надумали коли зробити заїзд на того фарбованого шляхтича Крушвіцького, то не забудьте й мене запросити. І мене свербить рука на того ледаря!
Кричевський поїхав додому. Старий зі сином проводили його аж за ворота, і тут поблагословив його сивий панцирний товариш хрестом святим.
І в рідному Кричеві були йому страх як раді. Зараз по його приїзді старий Кричевський справив великий бенкет на честь свого щасливого сина. З'їхалася довколишня шляхта-сусіди. Було сила Кричевських. Усі дуже раділи й величалися таким славним рід-няком.
Та час відпустки скоро минув, і Стах знову опинився у Варшаві.
Кричевський у Варшаві вважав за свій обов'язок піти до свого добродія та здати йому звіт із своєї подорожі.
Зараз на порозі привітав його гетьман:
— Як тебе повітати, пане Станиславе? Viktoria?
— Ні так, ні так...— відповів Кричевський.— Видко, щастя до людини само рідко коли приходить. Треба його здобувати...
І розповів гетьманові всю свою пригоду.
— Ти добре зробив, що таким чином закінчив ту любу розмову. Я б зробив те саме, та не рукою, а канчуком... А як же ж ти думаєш це своє щастя здобути? Ти ж обіцяв панні, що приїдеш перед весіллям. Як ти це зробиш?