— Не треба. Я сама їй п'явки поставлю, зіллям напою, і буде здорова.
— Роби, як знаєш. Та я ще хотів запитати, чи не міг би пан Станислав сюди прийти? Він собі цього дуже бажає...
— Сьогодні — ні, хай уже завтра. Це могло б їй пошкодити. їй треба спокою.
Та це не могло статися ні завтра, ні позавтра, бо Оленка не приходила до себе. Валєнтова не зважилася ставити п'явок, бо у дівчини й так мало було крові.
Станислав не від'їздив. Зараз по Різдві почалися розтопи, позаливало дороги — пускатися в дорогу не було можливо.
Одного разу, коли Валєнтова кудись була вийшла, він таки зайшов до Оленки. Побачив — і аж злякався: за тих кілька днів вона дуже змарніла. Підійшов до ліжка й заговорив до неї, як лиш міг ніжненько:
— Оленко моя єдина, то я, Стах.
Дівчина стрепенулася, відкрила очі й усміхнулася.
— Оленко моя єдина, то я, Стах.
— Де я? — спитала.— Мене мучив страшний сон... Тепер я трохи собі пригадую... В палаці бенкет. Багато гостей. Мали бути мої заручини...
— Не згадуй про це, мій янголе,— це тобі може зашкодити. Тям, що ти в безпечному місці, в добрих людей, у наших приятелів. Я тебе вирвав із кігтів наших ворогів. Той поганий горбань тобі вже не страшний...
Почувши ці слова, Оленка вся кинулася й скрикнула не своїм голосом:
— Стаху, рятуй мене — там горбун!.. А за ним батько канчуком мені погрожує...
Вона зірвалася з постелі й хотіла кудись тікати. Стах насилу її спинив.
— Заспокійся, моя єдина. Тобі щось погане приснилося. Тут нікого нема й не може бути... Бачиш, це я при тобі...
На крик убігла Валєнтова.
— Ой, що ж ви, паничу, наробили! Чи не казала я, що таке може бути!?
— Але, пані Валєнтова, ви помиляєтесь,— виправдував себе Стах,— вона щойно говорила зі мною цілком притомна. Аж опісля їй щось привиділося, як я про того клятого горбаня згадав...
— Отож бо й є, що ви, молоді, не знаєте, як з такими недужими говорити. Ви такі нетерпеливі, що Господи! Ну, йдіть собі тепер геть,— говорила стара, вкриваючи недужу периною.
Старий Пшилуцький вивів Стаха з кімнати.
* * *
Даремно дурили всі себе, що Крушвіцький не зараз дізнається, де його дочка. Його шпигуни ще того самого вечора довідалися, що Оленка у Пшилуцького й що занедужала.
Жених від'їхав надвечір, даремне домагаючися грошей. Він загрозив Крушвіцькому процесом і скандалом.
— Даремне, вашмосць, лякаєш мене скандалом і turpis causa. Як буде скандал, то для нас обидвох. Поділимося ним, і легше нам буде. Я свого не дарую. Кождий бачить, що умова зірвана не з моєї вини.
Це Крушвіцького ще більше лютило, й він вирішив за всяку ціну, й то чимдуж, дістати Оленку в свої руки. Тоді й перед трибуналові не буде йому страшно, бо він зможе кожної хвилини дочку віддати. Чим
швидше це станеться, тим більша буде певність, що Оленка ще не звінчана. її недуга вийшла йому на руку. Як її дістане зараз, то не тільки не мусить віддавати те, що взяв, але горбань і другу половину заплатить. Треба зробити це негайно давнім випробуваним шляхетським способом, заїздом!
Старий скупиндря почав приготовлятися до заїзду. Робив це потайки. Та вся служба про це знала. Довідався про це й гайдук Павло Голий. Він був дуже обережний. Досі ніхто й не догадувався, що він помагав панночці до втечі.
Хоч як били й мордували Гапку, вона ні одним словом . не зрадила себе. Стару Палажку так страшно помордували, що незабаром від побоїв умерла. Треба було скласти всю вину на когось із сторонніх гостей, що тоді поз'їздилися. Павло придивлявся до всього, що тут робилося, й на вус собі мотав. Поклав собі про все повідомити Кричевського.
І одної яочі, коли все було приготоване до заїзду, Павло сів на коня й пігнав до Будилова.
Довго гримав кулаками до замкнених воріт. На товкіт позбігалися собаки й присікалися до воріт, аж ворота гризли.
Нарешті до воріт підійшов заспаний парубок.
— Чи вам позакладало, що ні гавкоту собак, ні мого стукання не чуєте? Піди зараз і розбуди або старого пана, або того чужого панича, хай мерщій сюди приходять. Щось маю дуже важне.
— А хто ти такий будеш і як я маю панові сказати?
— Дурень усе цікавий. Іди чимдуж і зроби, що тобі сказане, бо як не зробиш, то буде тобі завтра!
Парубок щось проворкотів, але подався до двора й розбудив Стаха.
— Вставайте, паничу, йдіть до воріт — там якийсь чужий гайдук вас чекає.
Стах умить одягся.
— Хто це? — спитав, підходячи до воріт. Парубок відігнав собак.
— Як мене не пізнаєте, паничу, по голосі, то мовчіть та приступіть ближче. Завтра вночі будете тут мати гостей. Буде заїзд на Будилів. Заховайте заздалегідь панночку в безпечне місце...
І Голий завернув коня й пустився скоком на Виб-ранівку.
Стах спершу налякався, звичайно, не за себе, а за Оленку. Метушня певно буде, й стріли затривожать її, бідну, і це може їй дуже пошкодити. Він не боявся, щоб ті ледаща могли перемогти й її забрати, коли він тут. А ще коли б йому поталанило стрінутися у тому заїзді з Крушвіцьким — то була б для нього велика радість!
Пішов негайно до старого Пшилуцького. Старий вислухав його й спокійно сказав:
— Ми її вивеземо на замочок, а там жадна сила її не добуде...
— Ні, ваша милосте, так не буде добре. Я б мусив із нею піти, а тоді я б собі ніколи не подарував, що вас, моїх приятелів, покинув. Я залишуся з вами й Оленку боронитиму тут. Крушвіцький—великий хитрун. Він може лиш частиною напирати на двір, а всею силою піде на замок. А втім, воно було б і нездорово для Оленки в таку погану пору на замок переноситися.
Старий із цим погодився. Йому було б ніяково, коли б при такій забаві мусив позбутися такого гарного лицаря, як молодий гусарик. Він розбудив сина, й обидва почали розписувати листи до своїх братів-шляхти, щоб поспішали на допомогу перед очевидною напастю доробчука, котрий рад * би його, спокійну людину, позбавити життя й фортуни за те, що дав у себе захист бідній переслідуваній дитині. Просив прибути в сам вечір непомітно, щоб часом напасників не сполошити.
Пшилуцький знав, що ті, до кою він писав, не любили Крушвіцького, й кожний пришле йому якусь допомогу.
Від самого ранку він готовив сам свої сили. Післав своїх людей по селі із вісткою, що вибранівський пан хоче заїхати їх пана, забрати собі Будилів, а тоді гірка буде всім година!..