За упокій душі нещасних
Народ весь молиться, притих,
Вони ж — за ворогів своїх.
Устали, йдуть. Ляга на плаху,
Перехрестившись, Кочубей.
Неначе в гробі, тьма людей
Мовчить. Сокира б'є з розмаху,
І покотилась голова.
Все поле зойкнуло. Катюга
Ізнов разить — і пада друга,
Аж закривавилась трава.
І кат злорадне на ту пору,
Їх за чуби піднявши вгору,
Потряс руками обома,
Щоб бачила юрба німа.
Збулася страта. Без турботи
Народ звідтіль додому йде
І про діла свої й роботи
Розмови голосно веде.
І затихає шум поволі.
Тоді через дорогу в полі
Дві жінки перейшли сумні,
В пилу, з утоми мов п'яні,
До місця страти по дорозі
Вони спішили у тривозі.
"Вже пізно!" — хтось жінкам сказав,
Рукою в поле показав.
Там козаки поміст ламали,
Молитву піп читав смутну,
І на підводу піднімали
Дубову тесану труну.
Перед усім козацтвом, сам
Мазепа грізний віддалявся
Від місця страти. Він терзався
Страшної пустки відчуттям.
Ніхто до нього не зближався,
І він мовчав, хмурний, мов тінь;
Весь в піні, мчав гетьманський кінь.
Прибув додому, "що Марія?"
Спитав Мазепа. Чує він —
В словах розгуба, безнадія...
В страху не знаючи причин,
Мазепа сам в світлицю входить:
Німа в світлиці тишина, —
Він в сад, і там бентежний бродить;
Але над ставом лиш луна
Та шелест листя таємничий.
Скрізь порожньо, нема слідів —
Марія зникла! Слуг він кличе,
Своїх моторних сердюків.
Вони біжать. Хропуть їх коні,
Почувся дикий клич погоні,
Всі верхи — й скачуть молодці
Щодуху вдаль, у всі кінці.
Він жде — але даремна мрія!
Не повертається Марія.
Ніхто не знав, не прослідив,
Куди та як вона втікала...
Мазепа в гніві скреготів,
Притихши, челядь трепетала.
У чорній тузі сам-один
Замкнувся у світлиці він.
Над ложем там у пітьмі ночі,
Сидів, не сплющуючи очі,
Знемігшись від нелюдських мук.
Світанком повернулись слуги,
За сердюком слідом сердюк.
Їх коні ледве йшли. Попруги,
Підкови, сідла й чепраки,
Було все піною покрите,
В крові, розгублене, побите, —
Та жоден, добру чи сумну,
Не зміг сказати новину.
Марії й сліду існування
Увага пильна не знайшла.
Одна лиш мати в тьму вигнання
Скорботу й горе понесла.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
Душі незміряна печаль
Одважних поривань у даль
В душі Мазепи не поборе.
Надій огріваний огнем,
Він з гордим шведським королем
Продовжує переговори.
Але до часу він хотів
Розвіять сумніви ворожі, —
І перед сонмом лікарів,
Неначе в муках, зліг на ложі,
Благаючи про ласки божі.
То праця, пристрасті, війна,
Печалі, хворості старечі
Його, як смерті злі предтечі,
В постелю вклали. Не страшна
Йому вже смерть. Він небо славить,
Святий обряд він хоче править
І архіпастирю рече,
Щоб той віддав молитву богу, —
І тихо на чоло старого
Єлей освячений тече.
А час минав. Москва чекала,
Гостей даремно виглядала,
Щоб тризну справити нову
Там, де прадавні домовини.
Та Карл, ішовши на Москву,
Звернув нараз до України.
І день приспів. Устав з одра
Мазепа, страдник той безсилий,
Що вже, здавалось, умира
І дожидається могили.
Устав, щоб рушить на Петра.
Тепер він сам перед полками
Зорить, летить між козаками,
І зносить шаблю, й на коні
Відбився в голубій Десні.
Так само плоть зборовши кволу,
Колись лукавий кардинал,
Дійшовши папського престолу,
Вернув собі юнацький пал.
На крилах звістка полетіла.
Вкраїна глухо зашуміла:
"Він перекинчик, зрадник він,
Під ноги Карлу, як поклін,
Бунчук поклав". Огонь бушує,
Війни народної зоря
Встає кривава.
Хто змалює
Страшний, мов буря, гнів царя? 23
Гримить анафема в соборах",
Мазепин вид терзає кат.
Шукають в Раді, в вольних зборах
Нового гетьмана. Назад
З пустельних селищ Єнісея
Родини Іскри, Кочубея
Самим покликані Петром.
Він з ними сльози проливає
І ласку чинить, осипає
Новою шаною й добром.
Мазепин ворог, друг єднання,
Палій вертається з заслання,
В Украйну йде, у стан царів.
Тремтить весь бунт осиротілий.
На пласі гине Чечель 24 смілий
І отаман січовиків.
І ти, що для гучної слави
Змінив корону на шолом,
Твій час настав, ти вал Полтави
Уздрів нарешті за горбом.
І цар туди ж повів дружини.
Вони як буря потекли,
І вороги серед долини
Один другого облягли;
Не раз побитий, в битві смілий,
З жадоби крові захмілілий,
Стріча на полі бою так
Грізного ворога вояк.
У злобі бачить Карл могучий
Не юрб людських потік летючий,
Останки нарвських тих полків,
А шнур полків колонострійних,
Швидких, слухняних і спокійних,
І непохитних ряд штиків.
Та він рішив: світанком бій.
Весь табір шведський — в сні міцному.
Лиш чути в темряві нічній
Розмову у шатрі одному.
"Ні, друже Орлику, ні, ні,
Ми поспішили не до речі;
Згорять в дочасному вогні
Всі задуми мої старечі;
Змарнується мета моя,
Бо крок зробив я нерозважний,
В цім Карлі помилився я:
Він — хлопчик спритний та відважний;
Дві-три сутички розіграть
Уміє, знайде час утіхам:
У ворога погостювать,
Відповісти на бомбу сміхом;
Не гірш за руського стрільця
Пробратись до чужого стану,
Звалити в сутичці бійця
І обмінять на рану рану 25;
Та не йому стоять в борні
З самодержавності титаном:
Як полк, вертіти долі дні,
Він змусить хоче барабаном;
Сліпий, упертий, запальний,
Він в легковажності своїй
Бог зна якому щастю вірить;
Ворожу силу в боротьбі
Минулим чудом хоче мірять, —
Він роги облама собі.
Соромлюсь: войовник-бродяга
Мене, старого, полонив.
Мазепу юність та відвага
І марні успіхи боїв,
Як діву, знадили".