Хірурги і фельчері ран осмотрювати не поспівали, старі діди і жінки помагали їм. Сорочки вишивані і мережані дерли, щоб зупинити кров.
Обоз від болю вив.
Аж завмер і здеревів.
Прийшло найстрашніше слово зі всіх: "Наші втікають".
Гетьман зірвався на ноги. Орлик і Чуйкевич біля його. Мручко метнув собою... Вгамували обоз, улаштували вози, козацький движимий табор під лісом построїли.
Туди привезли короля.
Блідий був з упливу крові, очі імлою зайшли, на устах смага. Гультман ледве вблагав його, щоб прийняв шматок зимного м'яса і хоч кілька капель вина. Перев'язали ногу. Повіки припідняв.
— Реншільде? — спитав.
— У полоні... — сумно відповів ранений генерал Маєрфельт.
— А полковник Ранк, а Сільвершпарре, а Нат і Врантель?
— На другім світі.
— Ульфшпарре?
— Також.
— Хоробрий Лагерберг?
— І він.
— Рост і Анреп?
— Погибли за вітчизну і за свого улюбленого короля.
Король усміхнувся гірко і рукою махнув, ніби їм "до побачення на другому світі" казав.
З боєвища недобитки вертали, баталіонами й полками ставали і щолиш тоді видно було, як їх багато погибло або попалося в полон.
— А запорожці на лівому крилі? — спитав нараз король.
— Поруч забутих шведських баталіонів билися до останньої хвилини, як союзники вірні, — відповів Войнаровський.
— Хоробрі молодці! — похвалив король і стиснув шпаду, що все ще біля його лежала.
— А де ж мій канцлер ексцеленція Піпер?
Не вміли й боялися відповідати.
Канцлер Піпер з актами королівської канцелярії втікав і по дорозі, щоб його калмуки не переймили, під Полтаву скрутив і цареві піддався. Європеєць азійської дичі зжахнувся.
— Піпер не згинув, — схопився король. — Я бачив його, він жив, пішов до возів канцлерських. Певно, з ними в полон допався. Відіб'ємо! Нас ще досить. Левенгавпт, йдіть до своїх людей
Окружили його і благали, щоб понехав таку несамовиту гадку. Армія в крові. Амуніції нема, голод.
— Так що?
— Нам треба, — толкував Левенгавпт, — позбутися зайвого тягару, коней між піших роздати і рятувати останки армії і вашу найдостойнішу особу.
— Втікати? Ні, ніколи! — гарячився король у гарячці. Прийшов гетьман. Мовчки стиснули собі долоні.
— Ваша гадка яка? — спитав король.
— Відворот, — відповів одним словом гетьман.
— Робіть, що хочете, — відповів король і, вичерпаний до краю, примкнув безсилі повіки. Заснув. Усміхався крізь сон, як дитина, котрій сняться нові, не бачені доселі дива.
Цар чи так упився несподіваною і припадковою побідою, чи все ще ворога боявся, досить, що не кинувся на нього.
Тільки калмуки, як вовки під кошару, стадами підсувалися і вили: "І-і-і!"
Мручко зі своїми людьми відганяв їх від обозу, як встеклу тічню.
Цар справляв пир і знущався над раненими запорожцями.
— На палі їх саджає, — говорили собі в обозі. Січовий сивоусий дід люльку спокійно пикав.
— Нічого. Посидять. Все одно від ран померли б.
— Як черга прийде, посидим й ми, — відповів другий. Ті не боялися вже нічого.
Бралося під вечір, як обоз був до відвороту готовий. Рішили подаватися здовж Ворскли аж до її гирла. По дорозі прилучаться до них ті шведи, що залишилися в Нових Санжарах, Біликах, Кобиляках і Сокілках, та пристануть запорожці, розставлені відділами від Полтави до Дніпра.
Вже всьо стояло наготові, як гетьман спитав:
— А Мотря де?
Чуйкевич метнувся її шукати.
Полем ішла, до вмираючих припадала.
— Ідемо, Мотре! — сказав до неї Чуйкевич.
— Боже вас провадь, Іване. _ — А ти?
— Я лишаюся з ними, — і показала на трупів і на ранених, які, мов снопи на родючім лані, лежали кругом неї. — Їх і землі не лишу, я тутешня!
— Мотре! — крикнув Чуйкевич, і голос йому в горлі застряг.
— Чого стоїш? — спитала. — Тобі біля гетьмана місце. Їдьте!
— Моє місце теж тут, — відповів Чуйкевич і разом з жінкою пішов хресним шляхом.
В полтавських церквах усі дзвони грали, гайвороння зліталося, мов хмари, на палях сиділи запорожці і кривавими очима грізно водили кругом.
Кріпких сторожів поклав цар Петро біля меж завойованої країни.
Крізь пні дерев будищанського лісу проблискувало заходяче сонце, прощало шведів і козаків, що пускалися в далеку дорогу, назустріч невідомим подіям.
Мручко зі своїм відділом замикав похід. Козаки бралися співати якоїсь сумної пісні. Не дав. Чого? Невже ж не славно боролися наші? Невже ж осоромили себе? А що полягло їх багато, так що? Виростуть нові. Не бійсь! Ще козацька мати не вмерла...
Набивав люльку, підносився в сідлі і розглядався кругом.
Напереді в маєрфельтовім повозі лежав хорий король, а біля його гетьман.
— Таки їх не візьмуть! — сказав Мручко і торкнув острогою коня. — Били ми, били й нас, а таки побіда перед нами!
Озирнувся на своїх людей, підняв руку і голосом, щоб і мерці почули, гукнув:
— Бе-ре-жись!
* * *
ЗАУВАГИ
Перемога Петра під Полтавою вирішила долю не тільки трьох учасників битви, але й усієї Європи. Значення цієї перемоги і перспективу, яка відкривається для його імперських планів будівництва Росії, він зрозумів відразу, що й відобразив у своєму "заповіті", написанім після битви.
Цей заповіт вперше було знайдено аж у 1754 році серед французьких дипломатичних архівів. Він справив величезне враження" на французький та англійський уряди і став відомий усій Європі.
В 1938 році, після подій в СРСР 1937 року, політичний тестамент Петра нагадав паризький часопис "Promethee" (№ 136-137), звідки він був передрукований львівським ілюстрованим щоденником "Новий час" дня 11 липня 1938 року в перекладі українською мовою. Текст його подаємо нижче:
"1. Держати російський народ у стані безперервної війни, аби не дати угаснути войовничому запалові російського жовнярства. Відпочинок давати тільки для того, щоби поліпшити державні фінанси, скріпити армію і вибрати вигідну хвилю для нападу. В той спосіб робити, аби мир служив війні, а війна мирові і то завжди в інтересі поширення меж добробуту.
2. При кожній нагоді встрявати у справи європейських держав, особливо ж Німеччини, котра тим більшу і безпосередню має вагу, чим до неї більше наближатися.
3. Розділити Польщу, піддержуючи в ній внутрішні заколоти і постійні сварки. Вельмож здобувати собі золотом, впливати на сейми, деморалізуючи їх, щоби мати вплив на вибори королів. Ввести в Польщу російське військо і держати доти, поки трапиться нагода залишити його там назавжди.