Тієї миті почувся глухий тупіт. Крізь зарості продирався невеличкий загін. Слава богам, свої! Побачивши його, вони на мить зупинилися.
— Це швець,— сказав котрийсь із них.
І вони пішли далі.
Але тепер гамір почувся й ліворуч. І команди там лунали чужою мовою. Перси!
Сократ знов спробував звестись на ноги, тобто на праву ногу. Він сперся на меча, що був лише трохи закороткий. І враз побачив ліворуч, на невеликій галявинці, гурт солдатів, які зчепилися в бійці. Він чув стогін і глухі удари заліза об залізо чи об шкіру.
У розпачі Сократ пострибав назад на одній нозі, але спіткнувся, зопалу став на вражену ногу і, застогнавши, впав додолу. Гурт солдатів — чоловік, може, двадцять або тридцять,— не припиняючи бійки, просунувся на кілька кроків ближче. Філософ сидів між двома кущами терну і безпорадно дивився на ворога, що наближався до нього.
Він не міг зрушити з місця. Краще що завгодно, аніж іще раз відчути цей нестерпний біль у підошві. Він не знав, що йому робити.
І раптом він закричав. А як точніше сказати, то було так: він почув свій власний крик. Почув, як із його могутніх грудей вихопилось, мов із сурми:
— Третій загін, сюди! Дайте їм перцю, хлопці!
І водночас помітив, що схопив меча й заходився вимахувати ним навколо себе, бо перед ним вигулькнув з кущів перський солдат зі списом. Спис полетів убік, і солдат слідом за ним.
А Сократ знов почув свій крик:
— Ані кроку назад, хлопці! Тепер вони потрапили в нашу засідку, сучі сини! Краполію, шостий переді мною! Нуллію, перший праворуч! Я порубаю на шматки кожного, хто спробує відступати!
На свій подив, він зауважив біля себе двох своїх солдатів, що перелякано дивились на нього.
— Кричіть,— тихо сказав він,— кричіть ради всіх богів!
Один зі страху мовчки роззявив рота, другий справді почав щось кричати. Перс, що впав був додолу, важко підвівся й побіг у кущі.
Від галявини, спотикаючись, надійшло з десяток стомлених солдатів. Перси, почувши крик, кинулись навтіки. Вони злякалися засідки.
— Що тут сталося? — запитав котрийсь із земляків Сократа, що й досі сидів на землі.
— Нічого,— відповів філософ.— Не стовбичте тут і не. витріщайте на мене очей! Краще бігайте й вигукуйте команди, щоб вороги не помітили, як нас мало.
— А може, тікаймо звідси? — нерішуче мовив солдат.
— Ані руш! — гримнув на нього Сократ.— Невже ви такі боягузи?
А оскільки для солдатів мало набратися страху, треба ще й спізнати щастя,— до них раптом долинув далекий, але дуже виразний тупіт кінноти й шалений крик,— кричали грецькою мовою! Кожному відомо, якої нищівної поразки зазнали перси того дня. Нею і закінчилась війна.
Коли Алківіад на чолі кінноти над'їхав до терника, він побачив гурт солдатів, що несли на плечах огрядного чоловіка.
Притримавши коня, він упізнав у тому чоловікові Сократа, і солдати пояснили йому, що коли під час бою грецьке військо було подалося, він зупинив його своєю незворушною витримкою.
Вони врочисто донесли Сократа до табору і там, хоч як він опирався, посадовили на підводу. Оточений спітнілими солдатами, що збуджено вигукували йому хвалу, він доїхав до столиці.
Солдати занесли його на плечах до хати.
Ксантіппа, дружина Сократа, стояла навколішки перед вогнищем і роздмухувала жар, щоб зварити йому квасоляної юшки. Вона обернулася й глянула на нього. Він і далі сидів на стільці, на який солдати посадили його.
— Що з тобою сталося? — підозріло запитала вона.
— Зі мною? — промурмотів він.— Нічого.
— А що то люди торочать про твої подвиги? — напосідалась вона.
— То перебільшення,— відповів він.— Як смачно пахне юшка.
— Як вона може пахнути, коли я ще не розпалила вогнища? Ти знов клеїв дурня, га? — сердито сказала вона.— Ото завтра буде реготу, коли я піду до пекарні.
— Я не клеїв дурня. Я воював.
— Ти був п'яний?
— Ні. Я зупинив їх, коли вони подалися перед ворогом.
— Ти сам себе не здатен зупинити,— сказала вона й підвелася, бо вогонь уже розгорівся.— Подай мені солянку зі столу.
— Не знаю,— повільно, задумливо мовив він,— може, мені краще взагалі нічого не їсти. В мене трохи болить живіт.
— Я ж казала, що ти п'яний. Ану встань і пройдись по кімнаті, побачимо, чи це не правда.
Її несправедливість образила його. Але він нізащо не хотів підвестись і показати їй, що не може ступити на ногу. Вона мала страхітливий нюх, коли можна було вивідати щось неприємне про нього. А що то за приємність, як усі довідаються, що спонукало його бути таким непохитним у бою?
Пораючись біля казанка, Ксантіппа виказувала Сократові, що вона про нього думає.
— Я певна, що твої вельможні приятелі знову знайшли тобі тепленьке місце десь у тилу, в похідній кухні. І всі ті балачки — брехня, та й годі.
Він тужно дивився крізь шибку на вуличку, де валом валували люди з білими світильниками, бо місто святкувало перемогу.
Його вельможні друзі нічого такого не пропонували йому, а якби й запропонували, то він би не погодився, принаймні спершу добре подумав би.
— Чи, Може, вони вважають, що швець і не заслужив кращого місця, як серед піхоти? Вони й пальцем не хочуть ворухнути для тебе. Він швець, кажуть, то хай собі й буде шевцем. А то як би ми ходили до його халупи й годинами балакали з ним, щоб увесь світ казав: "Гляньте-но, чи він швець, чи не швець, а ці аристократи сидять у нього й розмовляють з ним про хвильософію". Сволота.
— Не хвильософію, а хвалософію,— байдуже озвався він.
Ксантіппа неприязно глянула на нього.
— Вічно ти до мене чіпляєшся. Сама знаю, що я невчена. А якби була вчена, то тобі не було б кому принести шаплик води, щоб помити ноги.
Сократ здригнувся. Ні, здається, вона не помітила, як його налякали її слова. Ще справді загадає йому мити ноги. Якраз сьогодні! Дякувати богам, вона знов завела своєї.
— Отже, ти не був п'яний, і тепленького місця вони тобі теж не дали. То ти орудував ножем, немов той різник? І заплямив руки кров'ю, ге? А як я розтопчу павука, то ти зчиняєш ґвалт. Я й на хвильку не повірила, що ти справді вчинив якийсь подвиг, але щось ти, мабуть, таки втнув, десь схитрував, що вони тебе так вихваляють. Та я ще все вивідаю, будь певний.
Юшка зварилася. Пахла вона справді смачно. Ксантіппа зняла казанок з вогню, тримаючи його за вушка полою спідниці, щоб не пекло в пальці, поставила на стіл і заходилась їсти.