У 1828 році сталася сприятлива для Еммануеля подія, яка покликала його в Іспанію. Хоча, здавалося, він не мав найменшої надії успадкувати родову маєтність дому де Солісів, у якому були аж три розгалужені гілки, проте жовта пропасниця, старість, безплідність, усі примхи долі поєдналися для того, щоб спадкоємцем титулів та великого статку зробити саме Еммануеля, останнього в роду. Завдяки випадковості, одній з тих, які здаються неймовірними лише в книжках, дім де Солісів одержав графство Ноуро. Маргарита не захотіла розлучатися з чоловіком, якого справи мали затримати в Іспанії надовго, до того ж їй було цікаво побачити замок Каса-Реаль, де минуло дитинство її матері, і місто Гренаду, колиску роду де Солісів. Отож вона поїхала, довіривши управління домом Марті, Жозетті та Мюлькіньє, на чию відданість вона могла покластися і які вже звикли вести господарство. Маргарита запропонувала й батькові вирушити з нею до Іспанії, але Валтасар відмовився, пославшись на свій похилий вік; але справжня причина його відмови була в тому, що він уже давно задумав провести кілька дослідів, які обіцяли справдити всі його надії.
Граф і графиня де Соліс-і-Ноуро залишилися в Іспанії надовше, аніж збиралися: в Маргарити народилася дитина. В половині 1830 року подружжя було в Кадіксі — там вони сподівалися сісти на корабель і повернутися до Франції через Італію. Але тут надійшов лист, у якому Фелісія повідомляла сестрі невеселі новини. За півтора року батько вщент розорився. Габрієль і П'єркен були змушені щомісяця видавати Мюлькіньє певну суму грошей на домашні витрати. Старий слуга вдруге віддав хазяїнові все, що мав. Валтасар нікого не хотів приймати, не пускав до себе навіть своїх дітей. Жозетта й Марта померли. Кучера, кухаря та інших слуг — усіх поступово розрахували. Коней і екіпажі продали. Хоча Мюлькіньє нікому й словом не прохопився про те, як живе його хазяїн, не було сумніву, що тисячу франків, яку щомісяця видавали їм Габрієль Клаас і П'єркен, пан і слуга витрачали на досліди. Судячи з того, що Мюлькіньє купував на базарі зовсім мало провізії, двоє старих обходилися найнеобхіднішим. Нарешті, щоб не допустити продажу батьківського дому, Габрієль і П'єркен сплачували відсотки за ту суму, яку старий потай від них позичив під заставну на нерухоме майно. Ніхто з дітей не міг вплинути на Клааса, який у свої сімдесят років виявляв таку виняткову енергію, що домагався здійснення усіх своїх бажань, навіть найбезглуздіших. Може, тільки Маргариті пощастить приборкати батька, як це вона зробила колись, і Фелісія благала сестру приїхати якнайскоріше; вона боялася, що батько почне підписувати векселі. Габрієль, Конінкс і П'єркен, налякані тривалістю божевілля, що вже поглинуло близько семи мільйонів франків, вирішили не сплачувати Клаасових боргів. Цей лист змусив Маргариту змінити план подорожі, й вона вирушила в Дуе найкоротшим шляхом. її заощадження і нове багатство дозволяли їй іще раз погасити батькові борги; але вона прагнула більшого, вона хотіла виконати материн заповіт і не допустити, щоб Валтасар ліг у могилу зганьбленим. Звичайно, лише вона могла вплинути на старого і не дозволити йому далі робити свої досліди, що тільки розоряли його; адже дарма було чекати плідної наукової праці від людини такого похилого віку, коли всі здібності уже ослаблені. Але вона не збиралася наслідувати Софоклових дітей і хотіла вплинути на батька, не сварячись із ним, а надто якщо він і справді близько підійшов до мети, заради якої стільки приніс у жертву.
Пан і пані де Соліс добулися до Фландрії наприкінці вересня 1831 року і приїхали у Дуе вранці. Екіпаж зупинився біля дому на Паризькій вулиці, але виявилося, що двері замкнені. Вони довго смикали за шворку дзвінка, проте ніхто не озвався. Якийсь купець зійшов з ґанку своєї крамниці, приваблений торохтінням карети пана де Соліса та його супутників. Багато людей визирали з вікон, радіючи поверненню подружжя, яке любили в усьому місті, а також під'юджувані почуттям цікавості, чекаючи неминучих подій, до яких призведе в домі Клаасів Маргаритин приїзд. Купець сказав лакею графа де Соліса, що старий Клаас уже близько години як пішов з дому. Мабуть, Мюлькіньє повів пана прогулятися на міський вал. Маргарита послала по слюсаря, щоб відчинити двері, й у такий спосіб уникнути сцени, що могла б відбутися, якби батько виявив упертість і, як остерігала її Фелісія, відмовився пустити її в дім. Тим часом Еммануель пішов шукати старого, щоб повідомити його про приїзд дочки, а лакей побіг попередити П'єркенів. За хвилину двері було відчинено. Маргарита увійшла до вітальні, звелівши вносити туди речі, й затремтіла від жаху, побачивши, що стіни там зовсім голі, наче все було випалене вогнем. Чудове різьблення по дереву роботи Ван-Гуїзія й портрет голови суду були продані — лордові Спенсеру, згідно з чутками. Їдальня спорожніла, там стояли лише два стільці і грубий стіл, на якому Маргарита з жахом побачила дві тарілки, дві чашки, два срібні прибори і блюдце з рештками копченого оселедця, якого, мабуть, щойно розділили між собою Клаас та його лакей. В одну мить оббігла Маргарита весь дім, і в кожній кімнаті їй відкривалося нестерпне видовище голизни, такої самої, як і у вітальні та в їдальні. Ідея Абсолюту пройшла повсюди, наче пожежа. В батьковій кімнаті тільки й було меблів, що ліжко, стілець і стіл, на якому стояв поганенький мідний свічник з недогарком свічки найнижчого гатунку, що лишився від учорашнього вечора. Вбогість у ній досягла таких розмірів, що не лишилося навіть фіранок на вікнах. З дому були продані всі речі, що мали бодай найменшу цінність — аж до кухонного посуду. Спонукувана цікавістю, яка не покидає нас навіть у нещасті, Маргарита заглянула в кімнату Мюлькіньє — вона була така сама гола, як і кімната пана. У напіввисунутій шухляді столу Маргарита помітила квитанцію, яка засвідчувала, що кілька днів тому лакей віддав у ломбард свого годинника. Маргарита зайшла в лабораторію — там було повно всіляких приладів, як і колись. Вона відчинила свої покої — звідти батько нічого не взяв.