— Честь вам і шана, що ви так ставитесь до нього,— сказав містер Вінкл, і з цими словами обидва вони зникли за закрутом сходів.
— Щось дивне,— міркував містер Піквік, повернувшись до себе і в задумі сідаючи до столу.— Що збирається зробити цей молодий чоловік?
Розділ XXXIV,
де описується зворушлива зустріч містера Семюела Веллера з його родичами. Містер Піквік, обійшовши круг маленького світу, де він мешкав, вирішує надалі якомога менше змішуватися з ним.
Через кілька днів по тому, як його ув'язнено, містер Семюел Веллер, прибравши якнайстаранніше кімнату свого пана й побачивши, що той вигідно вмостився з своїми книгами та паперами, пішов провести найближчі дві-три години якомога краще. Стояв чудовий ранок, і Семові здалось, що пінта пива на вільному повітрі потішить його хвилин п'ятнадцять не менше, ніж усяка інша розвага.
Дійшовши такого висновку, він подався до бочки з пивом, замовив собі порцію, узяв позавчорашню газету, пішов до кегельбана, улаштувався на лаві й почав розважатися дуже поважним і методичним способом.
Насамперед він відсвіжився ковтком пива, потім глянув на вікна й підморгнув до якоїсь молодої леді, що чистила картоплю. Далі він розгорнув газету так, щоб відділ поліцейських повідомлень був назовні, а це, під вітер, показалося дуже важкою й клопітною роботою, і він, виконавши її, ще раз ковтнув пива. Потім він прочитав два рядки, зупинився подивитись на Двох грачів у м'яч, а коли ті скінчили, похвально вигукнув "здорово!" й зиркнув на глядачів, щоб переконатися, чи збігаються їхні почуття з його власними. Це викликало потребу подивитися й на вікна; а що молода леді досі була там, то підморгнути до неї ще раз і випити за її здоров'я — було актом звичайної ввічливості. Виконавши його, Сем жахливо насупився на адресу хлопчика, який з широко розплющеними очима занотовував його поведінку. Закинувши потім ногу на ногу і тримаючи обома руками газету, Сем почав статечно читати її.
Але тут йому здалося, що десь далеко вигукують його прізвище. Сем не помилився, бо незабаром, переходячи від уст до уст, воно наблизилося, і через кілька секунд повітря наповнили крики "Веллер!"
— Тут! — грімким голосом озвався Сем. — У чім справа? Кому він потрібний? Чи не прибігли сказати, що горить його дача?
— Хтось хоче бачити вас у приймальні,— сповістив його сусіда.
— Постережіть, прошу, газету та кухоль, приятелю Добре? Іду. Якби мене кликали до суду, то й тоді не могли б зняти більше галасу.
Супроводячи ці слова легеньким стусаном у голову вищезгаданого хлопця, який, не знавши, що розшукувана особа стоїть поруч із ним, верещав на повен голос "Веллер!", Сем перейшов двір і побіг сходами до приймальні. Перше, що він побачив там, був його улюблений батько, який, з капелюхом у руці, сидів на нижньому східці і, роблячи інтервали в чверть хвилини, гукав щодуху: "Веллер!"
— Ну, чого це ти репетуєш? — роздратовано спитав Сем, коли старий джентльмен вибухнув новим вигуком.— Ти так розпалився, що скидаєшся тепер на видувальника скла.
— Ага! — відповів старий джентльмен,— а я почав уже думати, що ти пішов пройтися по Реджент-парку, Семі.
— Годі вже тобі глузувати з жертви твоєї зажерливості,— сказав Сем.— Ходім нагору. Чого ти розсівся тут? Я тут не живу.
— А я тобі приготував одну штуку, Семі,— попередив старший містер Веллер, підводячись.
— Зажди хвилиночку,— попросив Сем.— Ти ввесь білий ззаду.
— Правильно, Семі, витри,— сказав містер Веллер, поки син обчищав його.— Негарно буде, коли хтось ходитиме в такому місці з білими плямами на спині; га, Семі?
І містер Веллер виявив тут такі безсумнівні ознаки наближення нападу сміху, що Сем втрутився й перебив його.
— Заспокойся, прошу, — сказав Сем. — Ніколи не було ще такого блазня. Ну, чого ти метушишся?
— Семі, — відповів містер Веллер, витираючи собі спітнілий лоб, — я боюсь, що цими днями мене від сміху вдарить грець, хлопчику.
— То навіщо ж ти смієшся? — спитав Сем.— Ну, а тепер — що ти хотів сказати?
— Хто, думаєш ти, прийшов сюди разом зі мною, Семі? — і собі спитав містер Веллер, відступаючи на крок, зморщуючи губи й підводячи брови.
— Пел? — висловив гадку Сем.
Містер Веллер похитав головою, і його червоні щоки надулись від сміху, що шукав собі виходу.
— Може той рябовидий? — припустив Сем.
Містер Веллер знову заперечно похитав головою.
— Хто ж тоді? — спитав Сем.
— Твоя мачуха, — відповів містер Веллер, І добре, що зробив так, бо інакше щоки його неодмінно луснули б від неприродного напруження.
— Твоя мачуха, Семі, — повторив містер Веллер,— і червононосий, хлопчику; червононосий. Хо-хо-хо!
Тут містера Веллера напали таки корчі, а на обличчі Сема почала ширитись весела усмішка.
— Вони збираються мати з тобою невеличку серйозну розмову, Семі, — пояснив містер Веллер, витираючи очі. — Тільки не кажи їм нічого про жорстокого кредитора, Семі.
— А вони не знають, хто він?— опитав Сем.
— Ані трохи, — відповів батько.
— Де ж вони? — спитав Сем, повторюючи всі гримаси старого джентльмена.
— У затишній кімнаті, Семі, — сказав містер Веллер.— Хіба ж той червононосий піде туди, де нема спиртного? Ні, Семі, не піде. Ми дуже приємно проїхали сьогодні ранком до "Маркіза", Семі, — продовжував містер Веллер, коли відчув спроможність вимовляти зрозумілі звуки. — Я керував старим Рябком, запрягши його у візок, який належав ще першому керманичеві твоєї мачухи і куди для пастиря поставили крісло; і будь я проклятий, — із глибоким презирством у голосі додав містер Веллер, — коли вони не принесли йому драбини і тут же на дорозі, перед дверима, приставили її, щоб він міг злізти на візок.
— Ти неправду кажеш, — не повірив Сем.
— Ні, правду, Семі, — відповів батько.—І хотів би я, щоб ти бачив, як чіплявся він за ту драбину, коли ліз; немов боявся впасти з височини цілих шести футів у безодню й розбитися на мільйон атомів. Нарешті він таки стеребкався, і ми поїхали. Боюсь, Семі... боюсь, чи не попотрусило його трохи на закрутах.
— Я гадаю, ти випадково наїхав на стовп чи два, — сказав Сем.
— Боюсь,— відповів містер Веллер, знову прориваючись підморгуваннями, — боюсь, що зачепився таки за пару стовпів, Семі; і він усю дорогу мало не вилітав з свого крісла.