Тут старий джентльмен зупинився, щоб посміятися, і, давши цим полегшення своєму серцю, закінчив:
— Та це ще, здається, не все. Це лише половина отих потайних кохань. Протягом останніх шести місяців ми ходили по мінованому полю і, нарешті, міни вибухнули.
— Що ви кажете? — скрикнув містер Піквік, збліднувши,— Невже друге секретне одруження?
— Ні, ні, — заспокоїв його старий Вордл. — Справа не стоїть ще так погано.
— То що ж тоді? — спитав містер Піквік. — Це стосується й до мене?
— Чи відповідати мені на його запитання, Перкер? — сказав Вордл.
— Коли воно не пошкодить вам, дорогий мій сер.
— Гаразд; тоді — стосується.
— Але як? — захвилювався містер Піквік.— Яким способом?
— Та ви, знаєте, такий запальний, що я майже боюся говорити вам. От хіба що Перкер сяде між нами, щоб запобігти лихові.
Зачинивши двері й удавшись ще раз до Перкерової табакерки, старий джентльмен розпочав оповідати про своє велике відкриття так:
— Річ у тім, що донька моя Белла... Белла, що, знаєте, одружилася з молодим Трандлем.
— Так, так; знаємо,— нетерпеливився містер Піквік.
— Тільки не лякайте мене, та ще й з самого початку... Друга донька моя Емілія, прочитавши Арабеллиного листа до мене, пішла спати, бо в неї заболіла голова... отже, Белла підсіла того вечора до мене й завела розмову про шлюбні справи. "Ну, що ви думаєте про це, тату?" — питається. "Що думаю, голубонько?",— кажу.— "Думаю, воно влаштується. Сподіваюсь, усе вийде на краще". А відповідав я так тому, що сидів на той час коло каміна, пив свій грог, думав про себе і, вкидаючи коли-не-коли слово, хотів спонукнути її до дальшої розмови. Обидві мої дівчинки — точнісінько їхня мила мама і, старіючи, я люблю сидіти коло них, бо їхні голоси та погляди переносять мене до найщасливішої в моєму житті пори і роблять мене на мить таким молодим, як я був тоді, тільки не таким легковажним. "Це справжнє одруження з любові, тату", каже Белла, помовчавши трохи. "Воно правда твоя, серденько", одказую, "та не завжди такі шлюби дають найкращі наслідки".
— Я не згоджуюся з цим, затямте, — палко перебив його містер Піквік.
— Чудово,— відповів Вордл,— не згоджуйтесь з чим хочете, коли дійде ваша черга говорити, а тепер не перепиняйте мене.
— Вибачте,— перепросив містер Піквік.
— Вибачаю,— відповів Вордл. "Шкода мені, що ви проти шлюбу з любові, тату", сказала Белла, трохи почервонівши. "Я помилився; і не повинен був казати так, моя люба", відповів я, гладячи її щічку з ніжністю, на яку здатна моя груба лапа, "бо один такий приклад — твоя мама, а другий — ти сама". "Та я не про те кажу", співає вона своєї, "мені, власне, треба поговорити з тобою, тату, про Емілію".
Містер Піквік здригнувся.
— Що там таке? — аж зупинився Вордл.
— Та нічого,— відповів містер Піквік,— прошу далі.
— Не вмію я розповідати, — несподівано сказав Вордл.— Та рано чи пізно мушу викласти все, і щоб не брати у вас зайвого часу, скажу вже прямо. Повагавшись, Белла наважилась таки сказати мені, що Емілія дуже нещаслива; що, починаючи від різдва, вона ввесь час листується з вашим приятелем Снодграсом; що, як годиться, вона збиралась тікати з ним, наслідуючи похвальний приклад своє! шкільної подруги та приятельки; але, поміркувавши трохи і згадавши, що я досить прихильний до них обох, вони вирішили зробити мені честь і спитати, чи не заперечуватиму я проти їхнього одруження звичайним способом. А тепер, містер Піквік, якщо вважаєте це за пристойне, зменшіть ваші очі до їхнього постійного розміру і скажіть мені, що маємо ми робити, і я буду дуже вам вдячний за це.
Ущипливий тон, яким простосердий старий джентльмен промовив останню фразу, був не безпідставний, бо обличчя містера Піквіка застигло у виразі крайнього здивування й замішання, цікавому для спостерігача.
— Снодграс!.. Від самого різдва! — були перші безладні слова, що вихопилися з уст збентеженого джентльмена.
— Авжеж, від самого різдва,— ствердив Вордл.— Ясно сказано, і, певно, у нас з вами були погані окуляри, коли ми не помічали цього.
— Не розумію,— замислено промовив містер Піквік.— Справді, не можу збагнути.
— А зрозуміти легко,— відповів дражливий старий джентльмен.— Були б ви молодший, ви давно здогадалися б про цей секрет. А тут ще,— додав, повагавшись трохи, Вордл,— треба вам сказати, що нічого не знавши, я останні чотири чи п'ять місяців майже примушував Емілію ласкавіше ставитись (коли вона може, бо я ніколи не став би силувати почуття дівчини) до одного нашого молодого сусіди. Я певен, вона, щоб надати собі більшої ціни й ще більше розпалити серце містера Снодграса, по-дівоцькому забарвила всю справу темними фарбами, і тепер обоє вони мають себе за двійко переслідуваних нещасливців, і вихід з становища вбачають або в таємному шлюбі, або в смерті від чаду. Отже, постає питання, що його робити?
— А що ви зробили? — спитав містер Піквік.
— Я?
— Я питаю, що ви зробили, коли ваша одружена донька розповіла вам про це?
— О, я, звичайно, здурів.
— Так,— втрутився Перкер, що, слухаючи цей діалог, крутив ланцюжок від свого годинника, з мстивим виглядом потирав собі носа та виявляв інші ознаки нетерплячки.— Це — дуже природно. Але як саме?
— Я страшенно розлютувався й так перелякав матусю, що вона знепритомніла.
— Цілком зрозуміло,— зауважив Перкер.— А потім?
— Я хвилювався, бурхав і зняв цілу бурю. Нарешті мені набридло злоститись самому та нервувати своїх. Тоді я найняв у Маглтоні карету, звелів запрягти в неї моїх коней і приїхав до Лондона з того, мовляв, приводу, щоб Емілія могла побачитися з Арабеллою.
— А, так міс Вордл з вами? — спитав містер Піквік.
— Звичайно. Вона тепер в Осборнському готелі, на Едельфі, якщо ваш меткий приятель не втік з нею, як тільки я пішов звідти сьогодні ранком.
— Ви, значить, уже помирилися? — сказав Перкер.
— Нічого подібного,— відповів Вордл.— Вона ввесь час пхинькала та плакала й заспокоїлась тільки вчора ввечері, між чаєм та вечерею, коли демонстративно писала якогось листа, а я вдавав, ніби не помічаю цього.
— Ви, здається, хочете моєї поради? — спитав Перкер, перебігаючи очима від замисленого обличчя містера Піквіка до схвильованого обличчя Вордла й підживлюючись раз-у-раз улюбленими своїми збудними ліками?