— Чи бач! Пішов наш Загнибіда вгору: з панами водиться!.
— А-а! Антон Петрович! Федір Гаврилович! — скрикнув Загнибіда, запримітивши Рубця і Книша. — Христос воскрес!
Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, підійшов до батюшки, поцілував хреста і щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцеві руку.
— Несказанно радий! несказанно! — глухо бубонів Рубець. — На місце отця Григорія? Царство небесне покійному! Приятелі з ним були.
Батюшка стояв і, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонів. Колісник підбіг до Рубця і, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальці. Колісник злегка потримав їх, поступився назад і наступив дияконові на ногу. Той з усього розгону загнав Колісникові кулака у бік. Колісник хитнувся, мов прострілений.
— На ногу! — гукнув йому диякон басом і, усміхаючись, подав руку. Колісник болісно усміхнувся і поступився назад.
Поки се робилося біля одного боку столу, на другому — Книш стояв перед хазяйкою і, граючи очима, мовив:
— Для першого знайомства позвольте похристосатись.
Олена Іванівна, завжди бліда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Він своїм широким лицем вимахував то на тоіг бік, то на другий, цілуючи смачно тонкі та зблідлі уста Олени Іванівни своїми товстими, м'ясистими.
— Федір Гаврилович! Легшенько з чужими жінками виціловуйтесь, — мовив до його Колісник ззаду.
— А-а!.. — повернувся той. — Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рік раз. Христос воскрес! — і кинувся з Колісником христосатись.
— Отакого б нам секретаря! Ввічливий, обхідчистий! — мовив Колісник до міщан, одійшовши назад. — А то — гнида гнидою, а, небійсь, добре знає хабис-гавезен!
Кругом його знявся регіт, і він мерщій удрав далі.
— Що він сказав?
— Кат його знає! по-жидівському, чи що; тобто, бач, про хабарі.
— От проява!
А проява так і носилася поміж людьми. Тепер він стояв коло батюшки і, потираючи руки, мовив:
— Та й заморили ви нас, отець Миколай.
— Як саме?
— Не повірите, у роті пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, — жартував він, весело граючи очима.
— Що ти тут точиш?—перебив його Загнибіда. — Чесний отче! Благословіть сей хліб-сіль.
Отець Миколай устав і почав благословляти.
— Починається... Чуєте! починається! — вискочивши в другу хату, гукнув Колісник.
— Що починається?
— Он, — указав він на світлицю.
Там біля столу христосалися чарками гості з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш... Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очі... Туди кинувся її Колісник.
— Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати, — запрохував З^нибіда. — Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
— А ви таки наготували чимало! — мовив до нього батюшка.
— Тільки й нашого, отець Миколай! Тільки й нашого... Що нам зосталося з старою? Дітками господь не благословив... Отак добрі люди зійдуться, погомонять... Тільки й нашого... Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо — не заберемо з собою... Просимо ж покорно... Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує?.. А ви чого стоїте? — гукав Загнибіда на дяка. — Гай-гай!
Знову усі заколесили біля столу; поміж другими й старий дяк тіпає головою.
— А ти, гляди, мені й сьогодні не налижись, як учора! — гарикнула до нього висока суха баба з білими, наче олив'яними, очима, сіпнувши так за рукав, що той аж поточився.
— Єфросинія Андріївна! Єфросинія Андріївна! — мовив дяк тихо. — Он — чужі... он — люди...
— А вчора бачив людей? А молодиць, небійсь, бачив?
— Так його, так! — умішався Колісник у змагання дяка з дячихою. — Одзоліть його, Єфросинія Андріївна! Хай не буде такий голінний до вашого брата. А то — апостола у церкві читає, а набік молодицям "шерденько" шепче.
— І ви на мене! — мовив дяк, вихиливши чарку горілки. — У мене он зубів у роті немає!.. — І він показав йому свої почорнілі ясна.
— А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! — жартував Колісник.
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню.
— Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна, — цькував Колісник. — Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
— Хіба я не знаю? — гримнула дячиха. — Зяяю! Прожила сорок літ з ним — знаю! Сказано: як жеребець той!
Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди — лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник — хоч би тобі моргнув — тільки очима грає.
— Правду, святу правду мовите, Єфросинія Андріївна, — кліпає він, — нестеменний жеребець! От і тепер: чоловік у кухню тікає? Знаємо ми... Старий, а хитрий... Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така... Он куди його тягне! Он куди він стриже!
Дячиха аж запінилася і, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком.
— Ходімо! — кликали Колісника.
— Хан їм! — одказав той. — Почудачили — ходімо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
— Що тепер наша служба? якії нашії доходи? — мовив батюшка до Рубця. — Як у панів хрестяни були — ото так! Тоді — доходи! Бог дав святоЗараз і везуть тобі з економій: той — того, той — другого... цілими хурами... А тепер що? З отих шагів потягнеш? Та ще й то як почнуть ділити!
— Господь не оску діває в своїй милості! — підводячись, гарикнув диякон і потягся до чарки.
Молодий батюшка тільки головою скрутнув.
— Любимець протопопів, так йому нічого, — мовив тихо, зітхнувши.
— А вже в нас протопоп! — додав Рубець.
— Христос воскрес! — наче з великого дзвона вдарив диякон.
— Воістину! — одказав Колісник, підходячи до його.
— От!—зрадів диякон. — Оце так! А то бідкається!.. Доходів немає; молодій попаді шиньйонів справляти ні з чого, — бубонів він до Колісника буцім тихо, а так, що усі чули. — Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, — додав і побрався геть.