Десь опівночі постелились, повкладалися спати — я на лежанці, бойовий побратим на тапчані, а Одарка в ліжку. І хоч сон миліший батька-матері, і хоч очі ховалися в мішечки, а не спалось нікому: те крекче, те вовтузиться, а те зітхає тяжко, мовби його хороба лиха мордує. Зрештою, терпець у гостя обірвався, задзвенів струною:
— Хомо, ти ж бо знаєш, що ніч своє право має?
— Звісно, має, та хто спить — той не грішить.
— Правда, що більше спиш — менше грішиш, та йди вже до Одарки, бач, як зітхає.
— Справді зітхає, та чи не за тобою часом?
— За мною, може, через тиждень зітхатиме, як ти подасися до Мартохи, а зараз по тобі.
— Помиляєшся, Дмитре, може, по тобі все-таки, бо сильно вподобала!
Дармограїха ж ні пари з уст, заткала собі вуста мовчанням, лиш зітхає так трудно, що душа з розпуки рветься.
Треба якось рятувати молодицю, бо хоч жаль ваги не має, та може так Одарку висушити до ранку — тільки тінь од її дорідних розкошів зостанеться.
— Дмитре,— кажу благально,— журба гірша, як хвороба, то, бойовий побратиме, порятуй Одарку, вже ниньки пригорни її так, як збираєшся через тиждень пригортати.
— Хомо,— озивається бойовий побратим,— чого маю квапитись поперед батька в пекло, чому маю ганяти, як сірко в ярмарку? Може, такий верткий і моторний я Одарці й не сподобаюсь. От хай вийде твій строк через тиждень — тоді й підсиплюсь до неї.
— Але ж, Дмитре, вона вже зараз по тобі зітхає, не жде коли той тиждень мине. Хто біжить, друже, той і добіжиться. Не будь упертий, мов цап!
— Та й ти, Хомо, затявсь у волову шкуру.
— І чого ти, побратиме, ні тпру ні ну?
— Та й тобі, побратиме, хоч тюкай, а ти все своє.
Так ми сперечались опівночі, один другого посилаючи до Дармограїхи, що й далі тяжко зітхала, один другому вступаючи біля неї нагріте місце, і, либонь, так ніхто й не переміг би в цій боротьбі моєї гостинності з його чемністю і повагою. Як знагла Дармограїху вихором завихрило в ліжку, поставило примарою білою (бо в білій сорочці) посеред хати, й ця примара гуркнула голосом, наче громом із-за хмар.
— Чи не чули ви часом про отого ведмедя, якого тягли до меду — й урвали вуха, а як потім тягли від меду — то урвали хвіст?.. Кат вас, хлопці, розбере, чого ви розходились, що й хата тісна. Піду собі спати до сусідів, раз таке діло, а ви й далі чубтесь, гризіться, мов собаки за кістку!
— Одарко, ми ж добром та ладком,— кажу,— догодити хотіли тобі.
— Уже світатиме скоро, а він: догодити хотіли!.. Е-е, не заходитиму з дідьками в заклад.
І за мить здиміла з хати, повіялася досипати ніч у сусідів. А хріп би нас побрав, коли Дармограїху з її таки хати викурили!
— Дала нам цибульки під ніс понюхати,— зітхає мій бойовий побратим.
— Самі винуваті, їли б нас мухи! Чого воловодились? Таку жінку скривдили!
— Ай справді, причинні: і так і сяк, а все не так.
І раптом на тапчані, де лежав мій бойовий побратим Дмитро Волосюк, якась пташина тихесенько скрикнула раз і вдруге, сійнувши в мою душу шпарким морозцем. Далі та пташина озвалась голосніше, наче її мордувала нечиста сила.
— Ти плачеш?—здивувався я, Хома Прищепа, який нічому не дивується.
Запалив світло — й не впізнав гостя. Горе, яке тільки рака красить, скрутило зараз мого бойового побратима в три погибелі, сидів у розпачі, наче на березі моря, яке мусив переплисти в ночвах.
— Чого ти, Дмитре, такий, наче тобі чорний віл на ногу наступив?
— Ой, гад я, Хомо,— скрегоче зубами бойовий побратим і аж корчиться в корчах.
— Угамуйся, Дмитре,— прошу,— бо який же з тебе гад!
— А не гад, то бура сучка, що любить вовче м’ясо з лисячою підливою.
Ну, чули таке? Звівся з лежанки, обіймаю, заспокоюючи, а він відтручує мої руки, й лице його палає жовтим огнем, як осінній місяць ген у вікні над Яблунівкою.
— Не обнімай, Хомо, бо не знаєш, кого до серця горнеш!
— Як то не знаю? Стільки фронтів спільно пройшли, крові пролили, нужди звідали, перебалакали в перервах між боями, а ти верзеш казна-що: не знаю тебе!
— Не знаєш,— зубами скрипить, наче товчене скло перетирає.— Бо ти змію гримучу горнеш до грудей.
Ну, думаю, либонь, контужений на фронті, а тут іще перебрав на радощах — ось і зсунувся з глузду, збився з плигу, докотився до білої гарячки.
— Я, Хомо, такий пройдисвіт, що й мертвий із шибениці зірвусь. Думав ошукати й тебе, пошити в дурні, а не можу! — Мій бойовий побратим звівся на тапчані, вдарив себе кулаком у груди, аж кавкнуло.— Купив ти мене своєю щедрістю. Повіриш, ніхто ще мене так не приймав. О, ти навіть такої жінки, як Дармограїха, не пожалів!..
І завив із болю так, як ото виє голодний вовк у степу біля колгоспної кошари.
— Отямся,— бубонів я,— приступ скінчиться, ум із-за розуму назад повернеться.
— Вже повернувся, бо в мене совість прокинулася. Досі спала, а ти збудив! Тепер утямив, що батьком-матір’ю не хвались, а хвались честю. Так знай, Хомо, що ти зі мною на фронті не воював!
— Як то я не воював? — наче навідліг ударив мене.— Брешеш ти, чоловіче, мов собака на висівки. Воював! Ось поглянь тільки мої рани — й крижі побито під Вінницею, й груди посічено на Дніпрі, й ліва нога пошрамована під Дрезденом. То чого ж ти такі кулі одливаєш? І нагороди всякі маю, й документи до нагород. Ой Дмитре, десь ти глек чорної брехні назбирав, а прийшов сюди той глек розбити.
—: Та воював ти, Хомо, і вдень, і вночі, і взимку, і навесні! — вирячився люто.
— Авжеж, воював, то навіщо плещеш, начебто ні?
— Я про те кажу, що ми вдвох ув одному взводі не воювали.
— То, може, хоч в одній роті?
— Навіть не в одному батальйоні!
— Може, в одній дивізії?
— Навіть не в одній армії!
— То звідки ж ти мене знаєш і мої бойові пригоди?
— А ваш яблунівський листоноша Федір Горбатюк розказав.
— А звідки ти листоношу знаєш?
— В автобусі познайомилися, він якраз повертався з району, от і розбалакались. Він і розказав про тебе і твої фронтові пригоди, про жінку рідну Мартоху та Одарку Дармограїху, про Христю з Хомком Хомовичем її, навіть про телицю.
— І про телицю? — зачудувався, починаючи потроху вірити.
— Аякже!.. Зійшли з автобуса, гомонимо з листоношею біля лавки, а тут і ти йдеш. Ну, хитрий Горбатюк п'яти змастив і дьору дав, а я кинувся обійматися з тобою. І ти, Хомо, кинувся в обійми, наче брата рідного здибав.