А за нами татари,
Як із неба хмари,
А я скочив —
Дунай перескочив...
—На такому коні, віриться, і Дунай можна перескочити. Ну, спасибі вам, діду, зробили мене іменинником! — узяв подарунки, а старий лагідно посміхнувся.
— Я тобі ще їх принесу, коли вподобав. Ех, якби-то наші коні були такими, як ці, глиняні.
В цей час біля стайні загурчала машина і почувся веселий голос Хведька:
— Дядько Марко тут?
Марко вийшов із стайні. Спочатку він побачив на машині Хведька, який зручно вмостився на мішках з пашнею. На ходу з кабіни виплигнув Данило Броварник і, мружачись, пішов до Марка.
— Вітаю-вітаю, Марку. Оце ж, як обіцяв, привіз тобі горох, чистий, горошина в горошину. От і сій зерно і щастя навпіл, бо досить уже насіяно горя на землі. Ну, давай почоломкаємось, поки не полаялись, — я одразу щось виколупаю з недоліків!
XXVIII
Вздовж дороги вервечкою розтягнулось шістнадцять плугів, латаних-перелатаних, з стертими п'ятами, на дерев'яних і залізних передплужниках.
Не такими колись були в нього плуги, але й ця старизна не запечалила Марка, більше печалили виснажені коні. Проте й вони сьогодні здавалися кращими, може, тому, що гриви їхні були заплетені дівочими стрічками. І ця начеб дрібничка зворушила Марка, як і те, що погоничами були тільки дівчата, а орачами — діди й підлітки.
— Оце й для кінохроніки, напевне, згодилось би! Хай би потім, через роки, подивилися люди, з чого ми починали, — кинув Григорієві Стратоновичу, який сьогодні ішов у поле орачем.
— Згодилось би. А на дівчатах, хоч як убого зодягнені вони, — найкращі хустинки. Це теж добра прикмета, — сказав Григорій Стратонович.
Коли орачі й погоничі півколом обступили Безсмертного, він пильно подивився на кожного і всюди бачив правдиву довіру; в одних вона намічалась посміхом, у других — зосередженістю, в третіх проглядала крізь сум, крізь біль задавнений чи зовсім свіжий, від якого ще не опам ятались поширені очі.
— Люди добрі, — тихо заговорив до них Марко. — Споконвіку велося, що плугатар у селі — це все. І хліб, і достаток орач тримає у своїх руках. І хоч як нам зараз тяжко, але тільки ми самі можемо допомогти собі, щоб на полях вродив і щедрий колос, і наша доля... Тут серед вас нема недужих чи тих, хто виходить у поле не по своїй волі чи без охоти?
— Нема таких, Марку Трохимовичу. Усі вийшли по охоті, — обізвалося кілька голосів.
— То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосені чи криводушні люди, яких приваблює лише ярмарковий хліб.
— А буде ж він, Марку Трохимовичу, у цьому році свій, а не ярмарковий хліб? — прикладаючи руку до вуха, прошамкав дід Козачківський, у роті якого самотився єдиний зуб.
— На один зуб вистачить, — пожартував хтось збоку, і сміх сколихнув орачів і погоничів.'
— Буде і для беззубих, і навіть для дуже зубатих, коли всі трудитимемось, як хлібороби, а не поденщики... Не позаганяйте коней, хай частіше перепочивають. Та й у добру путь!
Марко махнув рукою, дівчата замаяли косами, бігцем кинулись до худоби, забряжчала упряж, і вся вервечка потягнулась на шлях, над яким лукаво світило і мружилось прихмарене сонце.
І здавалося б, що,хвилюючого в цій буденній картині, коли в поле вирушають напівголодні орачі з вихудлими кіньми, з поганеньким реманентом? Але Марко схвильовано дивився услід плугатарям, і жаль було, що сам не може піти за плугом, бо найбільше любив орати й косити.
Григорій Стратонович значущо подивився на Безсмертного:
— Бачу, завидуєте плугатарям?
— Завидую. Не забулись за плугом ходити?
— Це не забувається. Та й піду здоганяти свого чорнобрового погонича.
— Спасибі.
— За що? — здивувався учитель.
— Що не пошкодували вихідного.
— Про що говорити, — посміхнувся учитель і подався наздоганяти орачів.
На виїзних конях дорогою проїхав Євмен Дибенко, але вія не повернув до голови, а взяв ліворуч у завулок, над яким вилискували ще не обсохли листячком молоді верби. Марко махнув рукою, і старий неохоче повернув до нього.
— Куди ж ви намірились? І плужок справний у вас, — оглянув без жодної латки шестеричка.
— Оце намірився тобі виорати город.
— Мені? — почервонів Марко.
— А хіба що? Хтось же чи сьогодні, чи завтра має тобі зорати. То чому не я, щоб не одривати з поля орача?
— Спасибі, Євмене Даниловичу, що добровільно взялися за обслугування голови. Ви так і про Безбородька дбали?
— Бий свій свого, щоб чужий боявся, — і собі розсердився старий. — Коли моє невлад, то я з своїм назад. Хотів трохи пособити, та сам дідько тобі не вгодить.
— Спочатку, діду, ми вдовам і сиротам пособимо, а далі буде видно.
— У кожного начальства свій норов, — забубонів під ніс Дибенко, повертаючи на стайню.
— Ні, коні я візьму — в роз'їзд т'реба.
— Тоді я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.
— Гаразд, плуга тільки десь залишіть і заскочте до Василя Тримайводи — візьмете свіжину трактористові.
— З Шавулиного кабана? — пожвавішав старий.
— А ви вже знаєте?
— Все село знає.
— І що?
— Хто сміється, хто регоче, а хто й дивується, як ти цю братію навколо пальця обвів і на свіжину розжився. Шавула вже й сумніватись почав, чи насправді стільки заяв подано на нього.
— Хай посумнівається. Ну, а не привчає він з Мамурою своїх корів до ярма?
— Не бачив, але з лісництва привели своїх прихованих. О, щось Василь Тримайвода горлає. Чого йому?
Марко пішов назустріч новому комірникові, який дибав, подзвонюючи орденами і медалями.
— Марку Трохимовичу, скоріше хваліть мене, бо сам почну себе вихваляти! —радісно зупинився і поправив рукою веселий хміль кучерів. — Видряпав дві бочки пального.
— Талант зразу видно! Через півгодинки повезем їх на поле. Де дістав?
— У людей. Уже й розплатився натурою.
— Салом?
— Дав по шматку за бочку.
— Скупенько ти платив. Як же тобі вдалося так виторгувати?
— А люди нічого й не правили. Погомоніли ми про внутрішнє, міжнародне і сердечне становище та й дійшли згоди.
— Багато в тебе сала?
— Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.
— Встигай, щоб хтось з потерпілих доноса не написав. Ну, я пішов на хазяйство Марії Тримайводи.
Біля парників уже галакало жіноцтво, озброєне лопатами і граблями.
— Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? — тихцем запитала його смагляволиця Марія Тримайвода.