XXXI
Земля пахла свіжістю трави, ніжно-п'янким цвітом кульбаби, соком дерев і розсади. Дівчата, познімавши рами парників, дбайливо ворожили, згинались і розгинались над нею, а їхня пісня слалася над тендітними стебельцями, і в ній була печаль далеких віків, що зійшлася з теперішньою дівочою тугою. Невідомим судженим вихлюпували вони свою пісню і напіврозкриту, мов пуп'янок, любов, але не суджені, не веселоокі хлопці, а тільки тепла земля прислуха'лась до дівочого смутку й любові.
І знову Марка стривожив цей спів, знову подумалось про дівочу долю, підкошену війною, і про ту любов, яка може зів'янути в грудях без відповіді, без материнства. І хіба він не розуміє, чого тепер навіть сміх дівочий чаїть у собі печаль. І нічим, нічим ти, чоловіче, не годен допомогти, хіба що привітним словом і пошаною до тих, у кого доля окривдила дівочі літа.
Ці роздуми і сум непомітно перенесли його до тих вечорів, коли й він стрічав своє перше кохання... Було я: воно чи не було? І чи було у світі оте ніжне тернооке дівчатко, яке довірливо й недовірливо тягнулось до нього? Він їй колись навесні приніс вітром відчахнуту вишневу гілочку, не знаючи, що цієї ж весни відчахнеться од нього його любов...
Гай-гай, коли це минулось! Вже й дочка в тебе така, як ота дівчина була, та все одно прокидається сум і боляче смокче все тіло. Віддирай його, чоловіче, від серця, виточуй, мов гіркий сік минулих років, глуши роботою і господарчим клопотом, щоб менше боліло все. І він віддирав його, та з далеких закутків пам'яті раз по раз виринали спогади про перше і друге кохання.
Враз у пісні про журавку йому вчувся голос Олени, і він аж оглянувся, приглядаючись до дівчат. Справді, щось було у їхньому співі таке, що бриніло в голосі його дружини. Певне, перехопили вони це в Олени і заспівали йому, щоб і підстрелений журавель затужив за своєю журавкою. Якою дивовижною і красивою була вона в золоті кіс і чарах своєї пісні. От і нема золотої вербички у його сім'ї, є тільки блискавкою припалена верба, що з хреста виросла на могилі його батька.
— Марку Трохимовичу, що мені робити з Маврою? — підійшла до нього Марія Тримайвода, і буденщина зруйнувала усі видіння, та не могла зруйнувати смутку.
— Що таке?
— Те саме — ніяк на роботу не виходить.
— Говорили із нею?
— Кілька разів і говорила, і вмовляла, і гудила, але нічого не пособило. Обіцяє прийти, та обіцянка — цяцянка. Доведеться штрафувати Мавру, чи як?
— Війна так штрафувала наших жінок, що грі буде нам братись за таке діло, — невесело відповів Марко.
— То що ж робити? За Маврою й інші жінки не квапляться до роботи.
— Іще треба поговорити, душевно, сердечно. Вона ж, здається, не з ледачого роду.
— Це правда. А чому ви не питаєтесь, як у нас іде робота?
— Бачу її усю перед очима. А для чого ви в цих парниках залишаєте окремі стебельця розсади?
— З неї отут у теплі виростуть перші овочі для голови та начальства, — засміялася жінка.
— Спасибі, в'їли, не надіявся, що ви такі.
— Так завжди було при Безбородькові. Чи не за вама їде підвода?
— За мною, — чогось на бюро райкому викликають.
— Напевне, хвалити будуть, бо ж ореться і сіється, аж гай шумить.
Марко промовчав: не про похвалу думалось йому; все непокоїла історія з пальним.
На підводі біля візника сидів незнайомий чолов'яга з кучмою бруднуватого попелястого волосся. Ось він скочив на землю, з шанобливою посмішкою приклав два пальці до жилавої скроні.
— Марку Трохимовичу, моє — вам. Чи не підвезете часом до міста?
— Чого ж, можна, — з неприязню поглянув на неохайного начасниченого кучмія з випнутими, схожими на гузир губами і крупним щупачим носом.
— От і гаразд, могорич з мене. — Кучмій запобігливо посміхнувся, метушливо потупцював на місці, наче земля підсмалювала йому ноги, і тихіше запитав: — Певне, ви й не знаєте, хто я такий?
— Не мав щастя познайомитись із вами, — байдуже зміряв його поглядом Марко.
— І не догадуєтесь? — в прехитренних очах непроханого пасажира димчасте ворушиться п янкувата сивина. Щось неприємне, нахабне, насторожене і загадкове є у ній.
— Не мав часу думати над цим важливим питанням, — насмішкувато кидає Марко.
Але хортуватий кучмій не помічає цього. Він з таємничим виразом оглядається, а потім влізливий смішок прориває його гузиристі вуста.
— Це тому, що мені довелося мати діло не з вами, а з комірником. Я Федот Красіи, отой самий що вам пальне постачав. Надіюсь, ми в усяких ділах зрозуміємо один одного. Я, вже зараз можна сказати, ваш орач!
— Ви горе наше, а не орачі — гнів одразу рум'янцями прорвався на обличчі Марка, а в золотистих обідках очей ворухнулась тінявість. — Невже не соромно чи хоча б не страшно вам так жити на світі?
— Лекція з політграмоти? — вцюкнув, не ображаючись, Красій. — Я в політгуртках уже не просвіщаюсь — не такі мої літа. А про совість і страх можу, коли інтересуєтесь, дати фактичну справочку, тільки спершу треба знайти точку опори. — Він вибрався на полудрабок, зручніше вмостився, а з його очей 'струсилась п'янкувата посмішечка, — вони одразу потвердішали і причаїли в кутках іронічну озлобленість. — Так з чого ж починати? Хіба що так: навіть у вік соціалізму кожен має свої фінансово-комерційні ланцюги і б'ється в них, як риба в сітці. Ви, наприклад, хочете зараз вискочити з громадських боргів. Це вам вигідно і потрібно для слави. І я, на вашому місці, робив би так само. Але житейські невдачі злизали мою славу і навіть містки до неї. То треба ж мені, коли є голова на плечах, трохи краще жити, аніж ті, що вміють думати тільки руками? От я й бажаю приплисти до свого тихого берега, щось збудувати на ньому про чорний день для себе, бо колективне — це тепер не найкраща мрія мого життя. Ви маєте свою кумерцію, я — свою, а в кумерції головне — шукати, знаходити, брати і вигідно збути... Ну, страх — це вже інша категорія, від нього рукою не відмахнешся. Та не всі попадаються, не всі ловляться, а коли й ловляться, не всі потрапляють на грізні очі правосуддя, бо й тут можна сяк-так знайти прокладочки. Хто б, наприклад, і по якій статті міг судити мене за мою кумерцію? Тільки фашисти, бо я крав у них. А от вашу купівлю у мене можна під якийсь параграф підвести, бо ви чоловік державний. Так хто кого, питається у задачі, повинен питати про совість? — замаснів переможною усмішкою прив'ялий вид Красія.