Після засідання бюро Борисенко сам на сам залишився з Безсмертним і, сміючись, заговорив до нього:
— Догана висіла над тобою, але й тут викрутився. Сердився б на мене, якби схопив її?
— Ні, не сердився б, я вже підготувався був до неї, — посміхнувся Марко.
— Бадьоришся? — невдоволено покосився Борисенко.
— Правду кажу. Цей гріх з пальним і в сни залазив мої. Так що навіть догана тільки утішила б мене — зняла б гріх.
— Інтересний ти чоловік, — не то з огудою, не то схвально сказав Борисенко. — Знаєш, і в мене раз отаке після догани було... Але тобі треба менше пиячити.
— Пиячити? — остовпів, а потім розреготався Марко. — Це вже щось нове. І Хотілось би іноді з досади потягнути добру чарку, так не можу: наперстками п'ю...
— А скільки про це в анонімках написали. — Борисенко поклав руку на папку. — Знаєш, хто це так старається?
— Хто чесно робити не хоче: екс-голова і його оточення. Ми з фашизмом скоріше покінчимо, аніж з наклепниками і дармоїдами, які навчилися хитро й мудро пожирати плоди соціалізму... Що думаєте робити з цим папір'ям?
— Колекціонуватиму для інтересу: заведу рахунок, скільки їх прийде за рік на одного завзятого голову, прикину, скільки вони забрали часу і грошей у держави, а потім прилюдно судитимемо запеклих донощиків.
— Такої ж статті в законі нема.
— А ми постараємося здерти з них хоч витрачені командировочні на роз'їзди і комісії. Карбованцем вдаримо донощиків... Ставок зарибнив?
— Зарибнив.
— Багато ловив риби до війни?
— По шість центнерів з гектара. Але ми тоді підгодовували її, а тепер нема чим.
— Підеш до голови райспоживспілки, він трохи випише макухи для вашої риби. За це хоч на рибалку покличеш?
— Побачимо, скільки дасте макухи.
Борисенко засміявся:
— Знаємо, який ти скупердяга. А з пальним уже викручуємось — прибуло на станцію...
І після цих слів Безсмертний і Борисенко одночасно потлянули на вікно, до якого наближалась вечорова далина. Зараз вони обоє подумали вже не про пальне, а про перемогу, що піднімала крила над усією землею.
XXXII
Марко повертався з дальніх полів, коли м'які вечорові долини почали проростати й заростати сизими кущами туману. Між небом і землею пролетіли темні грудочки чирят, а в тумані озвався деркач, здавалось, він запрошував у свої володіння гостей, раз по раз відчиняючи їм скрипучу хвіртку. Що й казати, немудра пісня деркача, але й вона вечорами, а особливо світанками веселить хліборобське серце. Ідеш, бувало, на зорі, прислухаєшся до цього "дир-дир" і відчуваєш, як трудиться у темряві птах — віддирає і віддирає ніч од землі.
На леваді вже темніли й зростались дерева, під ногами перехитувались роса й туман, а над усім світом стояла така тиша, що було чути, як плакала надламана гілка.
Марко зупинився, прислухаючись до цього плачу, потім підійшов до кладки, до того місця, де він колись, у молодості, вперше підняв на руки дівчину і переніс її на другий берег. Як не зійшлись береги з берегами, так не зійшлась і його доля з долею учительки. А під кладкою так само, як і колись, закохано воркує вода і так само плачуть над нею надламані гілки.
"Старію, — подумав Марко, — бо частіш потрібного згадую те, що звалось коханням, і частіш потрібного з сумом чи подивом зупиняю зір на жіночій вроді, і вже по-іншому хвилює вона тебе — як витвір мистецтва,, як диво природи, і частіше в книзі дівочий образ розкриває підтуманену синь далеких вечорів... Старієш, чоловіче".
Від цієї думки Марко нагло став біля кладки й озирнувся: чи не стоїть за його плечима старість? Верба хитнула над ним дівочим рукавом і струсила кілька росин, а здалеку знову обізвався'деркач.
Марко перейшов на той берег і примхливою стежкою подався на другий край села — треба було зайти до Маври Покритченко.
Коли він переступив поріг землянки. Мавра саме поралась біля невеличкої печі, в якій на пелені полум'я чорніло єдине, з кулак завбільшки, горнятко'. На скрип дверей вдова рвучко повернула голову, здивовання і острах майнули на її обличчі. Ось на самі очниці налягли брови, під ними трепетно звузились дикуваті очі, а вії погасили в них огонь. Ще не вірячи сама собі, жінка випросталась, чомусь торкнулася руками живота і зразу ж злякано відсмикнула їх, опустила донизу.
— Чого так наполохалась? — здивувався Марко. Йому здалося, що Мавра останнім часом поповніла. З яких би достатків? — Добрий вечір тобі!
— Доброго здоров'я, — насторожено кивнула головою Мавра, і тепер на її красиво округленому обличчі заворушились упертість і болюча озлобленість. Вона поправила хустину кольору качиної лапи, потягнулась до кочерги, стиснула її в руках і глухо запитала: — Ви прийшли мене гнати на роботу?
Біля Маркових вусів ворухнулась задиркувата сміхотинка:
— А ти боїшся її, що одразу ж за кочергу вхопилась?
— Не боюсь, — глянула на чоловіка і знову убрала в очі відблиски полум'я.
— І я так думав.
— Що хочете, те й думайте собі, а я робити в колгосп не піду. І не агітуйте мене, агітували вже різнії — жінка рішуче й норовисто одвернулась од Марка, знову сунула в піч кочергу і так почала нею орудувати, що жар полетів на припічок і долівку.
— Добре ж ти, коли подивлюсь, навчилася зустрічати людей, — посміхнувся Марко.
— Так, як вони мене, — відповіла од печі Мавра. Зараз усе її обличчя й збільшене погруддя були охоплені рухливим багрянцем. — Нікому, нікому я тепер не вірю.
— І це може бути, — погодився Марко, а Мавра здивувалась.
— Що може бути?
— Те, про що говориш ти. Окривдить людину хтось раз, окривдить вдруге, от і захитається в неї віра... Тебе хтось зобидив?
— Хто ж нашу сестру не зобижає! — з стогоном вирвалось у Маври, але й тепер вона говорила до вогню, а не до Марка. — Доброго чогось не допросишся, від лихого не відіб'єшся, та ще тоді, коли вдова має обличчя, а не пику.
— .Чисту правду кажеш: ще дуже свинуваті ми, чоловіки, — погодився Марко.
Ці слова боляче вразили жінку, вона вихопила з печі кочергу, що вже курілася димом, обернулась до гостя, хотіла щось відповісти на його мову, але одразу передумала і заговорила про інше:
— Наговорили, набалакали вам три мішки усячини про м'ене?
— Сама розумієш, не маленька.