— За спання не купиш коня.
— І це вірно, — аж посміхнувся, що згадалось про коня. — Далеко ж зібрався ?
— В тюрму, діду.
— В тюрму?! — здригнувся і стривожився старий. — Невже, Марку, знову якась комісія хоче окривдити тебе? Тоді ми всім селом... Доки ж можна так в'їдатись?
— Спасибі, діду, поки що сам одбиваюсь од усякої нечисті, як Марко Проклятий од чортів.
— Одбивайся, Марку, одбивайся, сину, і сам переходь у наступлєніє, бо дуже ти нам потрібний чоловік! — потис його обома руками. — Чого ж до тюрми чешеш?
— Там у мене один знайомий сидить.
— А-а-а, передачу завезеш? — прояснилось обличчя старого. — Ну, вези, та довго не затримуйся, буду виглядати, хоча тобі й байдуже до старого: що він? Гвинтиком назвали. мене, а я й досі не хочу бути безчуственним залізом: ні гвинтиком, ні шурупом, ні гайкою, навіть цілою шестірнею, бо в мене є хоч і стара, а своя душа. Хай не все в ній до ладу деякі оратори підігнали, сконтрогаїли, але ж це таки душа. Я і з президії подався, коли мене якось один представник почав гвинтиком величати, де тільки й гвинтило його? Надокучив я тобі контрреволюцією?
— Хтось збоку й справді подумав би, що ви елемент, — засміявся Марко, заходячи в стайню.
Погомонівши з дідом Євменом, Марко поїхав до Василя Тримайводи, віддав йому печатку й наказав завтра ж розшукати скоростиглий горох, а потім подався додому.
Тут він бережно почав упаковувати глиняні коники діда Євмена.
— Ти, Марку, на якийсь торг збираєшся з ними? — здивувалася мати.
— На великий торг, — серйозно відповів Марко.
— Та що ти вигадуєш?
— Хочу їх, мамо, показати в місті тямущим людям. Здається мені, що дід Євмен — талант.
— Коли послухати, сину, тебе, то багато є талантів по наших селах, — недовірливо похитала головою мати.
— Більше, ніж нам здається, — впевнено відповів Марко, любуючись коником, який, коли "скочить — Дунай перескочить".
— Хіба ж не красень?
— Глина та полива — оце й уся краса, — з недовірою поглянула на виріб старого.
XXXVII
В передмісті, недалеко від битого шляху, за муром і колючим дротом стоїть оця сіра, двоповерхова будова, будова людського падіння і підлості, нерозв'язаних пристрастей і неописаних трагедій, страждань і каяття.
Марко стоїть біля кованих однооких дверей, немов перед потойбічним світом. І тільки самотній недорозвинутий соняшник, який невідомо як виріс біля в'язниці, нагадує, що не лише тіні покалічених душ скупчились біля камінного муру.
"Ні, я не згадуватиму про вас, а триматиму в пам'яті вчорашній вечір, дівочі пісні і дівочу скорботу, бо тільтси через неї я приїхав сюди", — наказує Марко собі. Одні видіння відходять од нього, а натомість наближаються тіні тридцять сьомого року, він морщиться од самої згадки про одну з найтяжчих, як він у глибині душі вважав, людських трагедій: це коли невідомо ким виплоджена гадюка підозри проповзла між людьми і вчорашнього друга назвали ворогом, бійця — шпигуном, творця — запроданцем, а хлібороба — хлібогноїтелем. Але й тоді, коли лиходійство щоночі пакувало у тюрми ні в чому не повинних синів, а скрізь по оселях стояла печаль, коли злобний донощик вимізернів до самого краю підлості, а вірна душа приймала муки, свято вірячи своїй Батьківщині, коли губили голови й найрозумніші люди і коли на плаху піднімались орли революції, в найнесподіваніших місцях і умовах можна було зустріти по-своєму незабутніх людей. Отаким був і начальник тюрми, потомок донського козака Степан Петрович Дончак.
Чистою совістю, розумом, правдивістю і навіть хитрістю він врятував не одну людину в той по-біблейськи трагедійний час. Допоміг він тоді й Безсмертному. Уже з волі Марко прийшов з подякою на квартиру Степана Петровича, а той відмахнув здоровенною косарською рукою і подяку, і клуби тютюнового диму, а потім невесело сказав:
— За правду, чоловіче, не дякують, — це закон нашого життя; ха неї і я пербив шаблю від Дону аж до Варшави. І не приписуй мені зайвини. А коли, може, і я стану арештантом, випий чарку за моє здоров'я чи, може, й душу.
— Невже і вас хочуть з'їсти? — аж затремтів.
— Хочуть, Марку, — відповів з довірою. — У мене, виявляється, в тюрмі менше ворогів, аніж хочеться одному чоловічку. Він зі свого кабінету рознарядки спускає: кров з носа, а вияви стільки-то ворогів...
— Невже це правда? — жахнувся Марко.
— Навіть це правда, і тому кривда нависла над моєю головою. От і не знаю, куди, в який бік завтра хитнуться мої терези. Ну, будь здоров. Сій, Марку. Наше діло сіяти: і зерно, і правду, а головне — людей любити і вірити їм. — Високий, трохи сутулуватий, з першою сивиною в підкучерявленому чубі, він підвівся з-за столу в поношеній сорочці котовця, на якій тьмяно поблискував орден Бойового Червоного Прапора...
От уже вісім років пролетіло з того дня. Скільки води і скільки крові збігло у ріки і землю! Чи ж дуже змінився за ці літа старий котовець Степан Дончак?
Біля брами скрипнули одноокі двері, і перед Марком з'явилася висока постать начальника тюрми. Він трохи роздався у плечах і стані, сизуватим рум'янцем виповнились щоки, зовсім посивів підкучерявлений чуб, а в карих колючих очах і в зморшках навколо них залягла неспокійна втома.
— Здоров, Марку, — простягнув руку, пильно придивляючись до чоловіка.
— Доброго здоров'я, Степане Петровичу. Наче сумніваєтесь: я чи не я?
Дончак посміхнувся:
— В тобі, Марку, я ніколи не сумнівався. А просто ж придивляюсь до твого іконостаса. Багато заробив ти благородного металу.
— Було на чому, було й за що, Степане Петровичу.
— Молодець, Марку, молодець, хоча й досі, як дехто подейкує, ламаєш дрова.
— З дровами тепліше.
— Гляди, не доламайся до дрючкування. Ну, ходімо до мене, — махнув рукою на тюрму. — Яка нужда пригнала тебе сюди? Тільки не кажи, що приїхав мене побачити, все одно не повірю. Мене стараються поменше бачити.
— Справи пригнали, Степане Петровичу.
— Да, тепер у кожного по зав'язку справ. А може, згадав тюремні харчі?
— Хай їх дідько згадує.
В невеликому прокуреному кабінеті вони сіли за стіл, на якому ще поблискував ранковою росою жасминовий цвіт.
— Закуриш, Марку? — присовує цигарки й дістає запальничку тюремної роботи.