— Ні, один дід із села.
— Дід? А фантазія молода! — вже захоплено оглядала другого коника. — Як звати-величати вас?
— Марком Трохимовичем.
— А я Валентина Олександрівна. Дуже славні ваші експонати, але, на жаль, не за нашим профілем. Я зараз же збігаю в Будинок народної творчості — приведу товариша Мельника або Киселя. — Жінка прожогом вибігла з музею, а Марко насторожився: .якого це Киселя приведе вона. Через кілька хвилин Валентина Олександрівна повернулася з білочубим молодиком, на грудях якого красувалися орден Вітчизняної війни і срібна партизанська медаль.
— Кисіль Юрій Андронович, — просто і привітно відрекомендував себе моЛодик і зразу ж навпочіпки присів біля експонатів. Він мовчки довго оглядає коників, і сяк і так приміряється до них, потім виморщує чоло, і, нарешті, посмішка округляє його вуста.
— Здорово! Справжній художник робив їх. Ці коненята далеко пострибають.
— Справді ? — теж радіє Марко.
— Я їх зразу ж беру на республіканську виставку. Не заперечуєте? — Аж на республіканську?
— Надіюсь, вони й далі пострибають, — добряче мружиться Юрій Андронович.
— Що ви? — ще більше дивується Марко.
— Повірте, на такі речі у мене є нюх. Спасибі, що принесли. Зайдіть до нас завтра вранці — оформимо всг документально. І гроші вашому майстру перекажемо...
Марко бездумно почав тинятися напівзруйнованим містом, чорні обгорілі будинки якого вже бралися свіжим риштуванням і дзвеніли жіночими голосами. І раптом, як ножем у спину, хтось одразу вдарив його здивованим напівзабутим голосом:
— Марко Проклятий!
В шаленому гніві затремтів Марко й різко обернувся. Напроти нього, розчепіривши ноги, стояв невисокий чолов'яга, в якому все було округлим: і голова, і щоки, і рум'янці, і галіфе, і живіт.
— Я не знаю, хто з нас проклятий, громадянине Чорноволенко, — з ненавистю кинув йому межи окуляри.
Чорноволенко побачив на грудях Марка Золоту Зірку і од несподіванки оторопів, зірвав з перенісся окуляри, а потім збентежено і розгублено посміхнувся. Його прицінювальні очі, які щойно хотіли щось виколупати з чоловіка, зробити його меншим, одразу, наче сіткою, огородили перший вираз і осіли в глибину.
— Пробачте, пробачте, Марку, як вас.. по батькові. Я недоречно згадав...
—Свої провини перед людьми? —безжалісно сікнув чоловік.
— Провини?. Що ви маєте на увазі? — наче здивувався Чорноволенко, на його обличчі побільшали іржаві кола рум'янцю. — Ну, з вами, виходить, трапилась колись неув'язка. Але це тільки помилка.
— Це ви найстрашніша наша помилка! Надіюсь, уже більше вам не доведеться допитувати людей?
— Але чому? — здивувався і образився Чорноволенко.
— Хоча б тому, що'ви ніколи не страждали з людьми — ні до війни, ні у війну. Перейшли на іншу роботу?
— Я іншого фаху не маю, — по-дурному вирвалось у Чорноволенка.
— Он як!.. Тоді їдьте до мене в колгосп. Я, поки не пізно, навчу вас ходити біля землі.
Чорноволенко спочатку обурено запихатився, а потім засміявся:
— А ви й досі не розтрусили селянського гумору. Ач, куди занесло вас! І це того, що всі думки ваші крутяться лише навколо землі, а комусь і інші треба вирішувати проблеми. Ви прямо розсмішили мене: уявляю картину — слідчий працює у колишніх підсудних...
— Це не страшно, страшніше буде, якщо колишні підсудні почнуть судити слідчого за його... неув язки, — з огидою одвернувся од Чорноволенка й попрямував до готелю.
Увечері подзвонив Дончак.
— Які ще, Марку, розумні плани вимішуєш у своїй голові? — запитав з доброзичливою насмішкою. — Ніяких? Диво дивне буває на світі. І не готуєш нальоти на інші установи?... А твій прожект, хоч і дуже, щоб не сказати гірше, химерний, таки вигорів. Начальство підтримало його, хоч і довго реготало, коли я детально розповів, що таке любов у твоєму розумінні. І вийшло по-твоєму: любов перемагає все!..Ти сльозу пускаєш? Справжню чи телефонну? Ну, будь здоров, причинний!
XXXVIII
Щось альковне, любострасне є в густосолодких і владних пахощах жасмину. Буйно розквітлий кущ його, немов коханка, заглядає у вікно молодого Киселя і струшує на підвіконня пахучу росу.
Недалеко від куща в затишному куточку заворкотіли, розбризкали сміх закохані молодята, і Юрій Андронович, сумовито похитавши головою, прочиняє вікно. На чоловіка з світлої темені білими очима дивиться кущ жасмину, а на підвіконні лежить обтрушена роса і крихітки жовтого пилку...
Ще так недавно і так давно і він біля цього куща говорив найкращі слова своїй сумноокій Мар'яні, а вона сором'язливо ховала голову на його грудях, ближче до серця. То були найщасливіші хвилини в його житті, коли здавалося, що вія усе зможе зробити, коли ввижалося, що навіть шовковиста, прозора темінь ночі, і зоряний пил небесних шляхів, і місячне снування, і казкові силуети древнього міста творилися для них.
— Поглянь, Мар'яно, яка чарівна ніч... Але слово "ніч" завжди кидало дівчину в трепетний дрож.
— Чого ти боїшся? — підіймав її голову до неба, щоб і вона бачила всю первозданну красу ночі, щоб і в її очах пересівався зоряний пил.
Але дівчина в'янула від того, що радувало його, і знову ховала голову на його грудях, ближче до серця. А якось уночі Мар'яна ,випросталась перед ним і стала в сльозах, неначе кущ жасмину в росі. Такою вродливою і такою зажуреною він ніколи не бачив її.
— Що з тобою, серденя? — пригорнув дівчину і гнівно поглянув довкола: чи не ховалась десь поблизу кривда. Ні, здається, ніде нікого, тільки вітер озвався за садом, тільки зорі стрепенулись, мов квіти од вітру.
— Юрію, милий, забери мене, — застогнав її голос, і недівоча скорбота прорвалася з очей.
— Куди тебе забрати?.. — розгубився, цілуючи її. Присмак сльози і жасмину він теж запам'ятав на все життя. — Куди,кохання моє?
— Куди хочеш, на край світу, аби подалі від свого батька, від... Чорноволенка, — знову хвилею в березі стогне дівочий голос.
— Чого ж, Мар'яно? — незрозуміле дивиться на неї і на небо, яке вже не може вмістити всіх розгойданих зірок і росою обтрушує їх на прочахлу землю. — Чого?
— І не питай... Я не можу дивитись на нього. Забери, коли любиш... Бо й від тебе піду.
— Що ти говориш? — обхопив її обома'руками, наче дівчина вже йшла від нього. Він і не здогадувався, яка драма стояла між батьком і донькою, але з книжок добре знав, що протиріччя між поколіннями є певною закономірністю, і одразу ж не злюбив Чорноволенка.