І після цих слів насторожена тиша залягла у кімнаті її першим розірвав Юрім Андронович:
— Так сказала ваша висока голова?
— Так сказала наша голова. От і почнемо пересівати вашого брата на сито, відділяти чистих від. нечистих.
— Тоді й вона підлістю і гноєм набита! — гнівно відкусив Юрій Андронович. — Тепер і на мене напишете доноса?
Мертва тиша була йому відповіддю. Навіть Чорноволенко поблід, і під круглими окулярами в нього округлилися очі... Чого він тільки прийшов у цей дім? І що тепер робити? Він поглядом шукає свій портфель і картуз, а страшні слова зятя холодними лапищами стиснули йому серце й мозок. До цих слів ше по-дурному чіпляються й інші: "Лебедів тільки злочинці поїдають". Що наробив цей хлопчисько? Мовчати чи не мовчати? Скажи, то й тебе... А не скажи?.. "Лебедів тільки злочинці поїдають..." Після цього й тобі можуть скрутити голову, як гусаку... Аж небо гойднулося за вікном. Давно не було такої нічки...
XXXIX
Надходили жнива.
Надходила пора гарячого марева і гарячої праці. Про це на сторінках поля свідчив посивілий житній колос і крихкий позублений вус ячменю, ковані золоті мішечки на пшениці і молодий спів перепелиних виводків, а найбільше — сторінки різних рішень, розпоряджень, циркулярів, відстуканих на цигарковому папері, несамовиті телефонні дзвінки, накачування райуповноважениУ, наскоки заїжджих та проїжджих інспекторів і невсипуще радіо. Воно без почуття гумору повчає та й повчає, хліборобів: "Збиральна кампанія, — як учить товариш Сталін, — діло сезонне".
Ось уже великими літерами на першій сторінці газети набрано телеграму спеціального кореспондента, що на півдні почалась косовиця хліба. І очі господарів поля поверталися на південь, наче звідти з-за хлібів от-от мав вийти сам казковий Урожай у солом'яному брилі, з пишними колосками замість вусів.
У різних установах теж починається лихоманка пора: не один керівний товариш і сяк і так лимірковує, як би наблизити південь до його місцевості, як би поперед сусідів вискочити у газету й зведення. Але сусіди також не сьогодні народились на світ божий, та й горбаки в них вищі. І вже ранкове радіо до глибини душі обурює Киселя: бач, який лукавий Клименко! Ще позавчора казав. Що почне косовицю лише через тиждень, сьогодні вже говорить про вибіркові жнива на згарищах і пагорбах. І Кисіль одразу ж з головним агрономом вилітає у шв-денні райони, робить нищівний рознос усім, хто має "зелені настрої", і, нарешті, косовндя починається і в їхній області.
Ці дні Кисіль теж гасав ло районах не за страх, а за совість, до полудня зриває голос — і вже не говорить, а хрипить або шкварчить. Одного він страхає судом, другому вправляє мізки, третьому натякає, що до скошеного сьогодні можна доплюсувати завтрашнє, на четвертого стукотить — "давай, давай, Пушкін за тебе працювати не буде", на когось складає акта, але нікого не хвалить, бо це розмагнічує народ. Після його наскоків меншає радості й людей, зникає святковий настрій у косарів та женців.
Нарешті Кисіль добирається до полів колгоспу, в якому головує Марко Безсмертний. І вже це викликає невдоволення і в душі, і на обличчі, і навіть у животі починає . так бурчати, ніби туди кинули старого рябка. Давні слова Марка ще й досі печуть і пересмикують його. Чекай, голубчику, і я тебе впечу. Ще не народився той голова колгоспу, якого на чомусь не можна було б схопити за зябра.
— Може, заїдемо до Безсмертного на безплатний борщ, — обертає до Киселя запорошений вид кучерявий, мов баранець, шофер з по-дівочі гарним рисунком рота і рухливими комами біля нього.
Киселя одразу насторожують і мова, і коми шофера — і для чого вони здались йому?
— Ти що мелеш? На який це такий безплатний'борщ?
— А ви хіба не чули? — дивуються дівочі, з яскравою вогкуватістю уста шофера. І він уже з пошаною додає: — Марко Трохимович організував таку їдальню, що дай бог кожному. Всім, хто працює у полі, безкоштовно відпускається борщ, правда, поки що без хліба. Інший голова не догадається підвезти в поле води, а цей...
— Говорила-балакала, та все чорті-що, — відрізав Кисіль. —-Ану, повертай — вези на дармовизну до того казана.
Машина ще проїхала кілометрів зо два і з шляху вихопилась на польову, в голубоцвітті Петрового батога дорогу, що одразу ж закурилася, мов хто підпалив її. Обабіч неї в золотих полумисках соняшників бенкетували бджоли, на синюватих стеблах сизіли дзвіночки вівса, прив ядали сердечка листя рясного стручкуватого гороху. його кучері чимсь нагадували розкішний чуб на голові шофера.
— Ого, який тут горох уродив! — вирвалось у зовні флегматичного головного агронома. — Прямо — цар-горох!
— Президент-горох, — зневажливо кинув Кисіль. Але головний агроном пропустив його слова повз вуха й захоплювався далі:
— Такий горох, дивись, центнерів по тридцять п'ять видастьі
— По п'ятдесят! — у Киселя поміж двома "п" бризнула повна зневага. На цих полях навіть найбільший урожай не порадував би його, бо тут господарював непоштивий і в'їдливий Марко Безсмертний.
— По п'ятдесят не вийде, а на сорок, може, й потягне, — в захопленні чоловік не вловив жовчі в голосі Киселя. — Пофортунило Маркові.
— І це, Іване Гнатовичу, напевне, тому, що в господаря поля теж є щось горохувате: що не кажи, що не роби, як не довби йому, — відскакує від нього, неначе горох од стінки. Хохлацький норов.
— Хм, — скосив очі Іван Гнатович. В душі він не погодився з Киселем, але заперечувати не став йому: не поможе це, та й ліньки було в таку спеку розмовляти. Незабаром він знову зрадів. — Дивіться, Безсмертний і на парах посіяв горох. Не молодець?
— Дивлячись із якого боку. Чи не пахне це комбінаторством? — буркнув Кисіль.
— Коли б усі комбінували отак.
— Хваліть, хваліть його, та озирайтеся на всі боки. — Кисіль несхвальне подивився на пари і задумався над своїм.
На польовому отані біля соняшникового товариства вони застали саму куховарку, розжарену сонцем, вогнем і цибулею. Соняшниковий пилок лежав на її білій хустинці й вивітреному обличчі. Молодиця одразу пізнала Киселя, витерла фартухом чоло і приязно посміхнулась веселою зеленкуватістю очей, на яких розсипалось кілька темних цяток — в одному більше, аніж у Другому. Ця непропорційність здивувала Киселя — і тут у Безсмертного не так. як у людей. Але жінка славна — від неї і пісний борщ будеш залюбки споживати. Чи не дружина це Задніпровського? Здається, вона. А чи знає Задніпровський, які хмари нависли над ним?