Біля них зупинилась чорнява цікаволиця жінка, для якої, напевне, будь-які видовища ставали святом душі. Вона поправила хустку, зі співчуттям поглянула на чоловіків, На її обличчі метеликами затремтіли подвійні ямки.
— Брати? —тихенько запитала, прикладаючи руки до грудей.
Марко і Григорій перезирнулись:
— Брати!
— І як не схожі! Ні на крапелиночку, ні на дрібне маленя, — приглядаючись, дивується жінка і дивуються Крильця її ямок. — Може, ви не одного батька?
— Зате однієї матері! — весело відповів Марко.
— І цього ніколи і ніяк не сказала б...
— Ми гібридні, тому й не зовсім схожі, — заспокоїв її Григорій, і всі троє починають сміятись.
— Громадяни, чи не можна для театру відійти трохи Подалі? — однотонно говорить біля тюремної брами вартовий, хоча й йому хочеться посміхнутись.
І громадяни, сміючись, ідуть далі — жінка в місто, а Марко і Григорій до машини.
На холоднувату лискучу віскозність голубого неба налягають вечорові тіні, надходить та пора, коли от-от мають проклюнутись зорі, доброю таємничістю взятись дороги, поглибшати людські голоси і казково ожити вітряки.
На молоденьких тополях ще тримається лист, і Григорій Стратонович вітається з деревцями, неначе з дітворою, а перед очима проходить Катерина й малеча. Як хочеться скоріше притулитись до них, пригорнути їх до себе, відчути пахощі Катерининих кіс і уст.
Недалеко від машини його уклоном вітає Галина Кушніренко. Широко розводяться трепетні береги дівочих вій, щастям і красою світяться її димчасто-сизі очі.
— Якою ти гарною стала! — мимоволі вирвалось у Григорія Стратоновича.
— Наречена! На тій неділі справляєм весілля, — обізвався Марко і подумав про Степаниду.
— Справді на тій неділі весілля? — дивується Григорій Стратонович.
— Справді. — Ще нижче уклонилась дівчина, приклала руку до серця і співуче сказала: — Мама просили і я вас прошу на весілля.
— Спасибі, спасибі, голубко, — розчулено подивився на дівчину вчитель. — І гарний твій милий?
Молода опустила вії і крізь них добряче поглянула вдалину.
— Найкращий у світі.
— У нього теж вії неначе млинки! — засміявся Марко.
— Таке ви скажете, — посміхнулась молода і царівною пішла до машини.
Побратими вискакують на кузов, і грузовик мчить їх у чисті глибини вечора, в яких щойно народилась вечірня зоря.
— Ти любиш вечірню зорю? — питає Григорій Стратонович.
— І вечірню, і досвітню...
— Я часто її згадував у тюрмі... Там знайшов на стіні і твою свічку.
— Невже роки не стерли її?
— Ні. Очевидно, хтось ще глибше викарбував цей малюнок... Як це вірно: і згораючи, людина повинна світити людям! Спасибі тобі.
— Не мені, Григорію, треба дякувати, — задумано сказав Марко, — а тільки своїй рідній землі, своїм добрим людям. Для них і з ними живемо...
Крила осінньої діброви охопили друзів, обтрушуючи темряву й сумовитий шелест. Марко постукав у віконце, й машина зупинилась.
— Ти чого? — здивовано запитав Григорій.
— Пройдемося трохи лісом. Ти. любиш, як під ногами шелестить листя?
— Дуже.
— Я теж. І люблю, коли в таку пору пахне опеньками. Вродило їх у цьому році! Хочеш, зараз знайдемо?
— У темряві?
— У темряві. — Марко відходить од доррги, нагинається, шарудить руками в листі, що водночас пахне і хмелем, і димом.
— Ще гадюку схопиш...
— Час гадюк уже минає... Тепер надходить пора чистої краси і великих зірок. .
— Як ти добре сказав! — вражено зупинився Григорій. думаючи про своє. — Цей образ я використаю в своїй книзі: надходить пора чистої краси і великих зірок. Дозволяєш?
— Ні, не треба так, бо деякі рецензенти скажуть, що це красивість. А ти любиш час великих зірок?
— Люблю. І тебе теж.
— Дивина! — чмихнув Марко і радісно вигукнув: — От і знайшов! На трухлявому пні виросли! — Він простягає Григорієві зворушливе, щільно стулене сімейство опеньок, їхні ноженята були окутані мохом, на пришерхлих голівках відпочивала роса.
— Життє! — Григорій любується живою грудочкою природи і знову згадує дітей та Катерину.
З дуба, вистукуючи по гілках, опадає запізнілий жолудь, б'ється об кореневище і падає біля Маркових ніг. Він підіймає це лискуче нахололе тільце, ломачкою витискує дірочку і садовить у землю, що пахне молодим, у бродінні вином. На небі все більшає зірок, густішою стає діброва, а Галина вже здається не просто дівчиною, а чарівницею.
"Як чудесно жити на світі! — читає Григорій в очах Марка. — І це справді так, дорога людино..."
Пізнього вечора вони під'їжджають до землянки Григорія Стратоновича. Машина йде на колгоспне подвір'я, а Марко проводить Григорія до самих дверей землянки. Тут побратими знов обіймаються.
— Може, зайдеш? — тихй питає Григорій Стратонович.
— Не буду колошкати дітей уночі, — теж пошепки відповідає Марко, на душі його стає тоскно: а що, коли Степанида й досі чекає брата, і... може, його?
— То завтра вранці приходь.
— Приплентаюсь... Будь здоров, брате. Хай у всьому, у всьому щастить тобі.
Григорій навхрест обіймає Марка і, задихаючись од хвилювання, од радості і солодкого щему, наче сновида, навшпиньки входить у землянку. Біля столу, схиливши голову на руки, спить Степанида, на плечах її полотняної сорочки темніють вишиті квіти. Крізь сон зітхнула Катерина. Григорій береться рукою за серце, і по його обличчі розповзається добра й ніякова посмішка. Він обережно йде до постелі і раптом завмирає біля краєчка стола: Катерина заворушилась, застогнала і крізь сон грудним болючим голосом промовила тільки два слова:
— Григорію, любий...
І це була його найщасливіша хвилина за останні роки. На голос Катерини схопилася Степанида, вона спочатку перелякалась, відступила назад, а далі надривно скрикнула:
— Григорію, брате!
— Що, сестро?..
— Повернувся? — водночас плаче і сміється її душа. ' — Повернувся.
— З Марком Трохимовичем?
— З Марком.
— А де ж він?
— Напевне, додому пішов.
— Чого ж ти не запросив?.. Їхні голоси розбудили Катерину.
— Григорію! — клекотом, болем і радістю обізвався її голос, темною хвилею стрепенулись, зашаруділи коси, і вона падає в обійми чоловіка і руками, обличчям перевіряє, чи це він.
— Григорію... — більше нічого не може сказати, а він відчуває на її віях сльози.