— Земля?
— Свята, — щиро відповіла Степанида.
А сама "земля", відчуваючи, що про неї говорять щось хороше, покращала і закриваючи руками груди, міцними ногами торкнулася долівки. От і не пішла, а попливла жінка по химерній оселі, щоб поставити на крихітний стільчик для свого мужа кілька печених картоплин, тарілочку з олією та сільничку з дрібковою сіллю.
VI
Підбитий птах майже завжди залишається сам. І тоді в німій безвиході його очі тоскно світяться смертельною тугою. Хто хоч раз на віку бачив такі болючі, смертельною вогкістю обведені пташині очі, той ще більше має шанувати усе живе. А кулика-травника не залишив у біді його товариш, отож, напевне, одужає пташина, та й в очах бідолахи була жалість, біль, але не було тієї вологи, яку приносить тлінь.
Притулившись плечем до верби, що сутулилась над чиєюсь невеличкою сажалкою, Марко знову чомусь згадав птахів, яких бачив сьогодні в придолинку. Він добре запам'ятав цю пару і, можливо, пізнає її, якщо птиці оселяться побіля ставу. От знайшов чим турбуватися! І все-таки добре було б, якби він побачив їх уже здоровими, в справжньому, а не в сніговому гнізді, або з дрібним виводком... А коли ж ти, Марку дочекаєшся свого виводка?
Отак і снувалися думки в чоловіка — від церковного раю до пекла неволі, од гнізда до землянки, від птахів до людей, і нічого незвичного не було у цьому сплетінні, бо ж хіба не пташиною він звав колись свою доньку? Вирвали її ще без крилець із рідного гнізда і кинули в чужу чужину, щоб не співало, а мучилось дитя. Чи живе хоч воно?.. І тепер зустріч з невідомою жінкою, що назвалася його долею, здалася гіркою насмішкою, блюзнірством. Всипати б такій березової каші, щоб не хитрувала, наче циганка на ярмарку.
Од вітру тихо поскрипувала і зітхала верба, її, однотонне старече квиління проникало у тіло людини, розходилося по ньому і народжувало інший відгомін і думи.
Колись за іскристі, мов з сонця виплетені коси він називав свою дружину золотою вербичкою. Такі ж коси в спадщину дісталися й доньці. Чи іскряться вони десь у білому світі, чи зітліли в землі, чи згоріли в диявольських печах, — невже людський розум придумав їх!.. І зараз уже застогнала не верба, а людина, вдивляючись у нерозгадану далечінь. Але що ця далечінь могла сказати йому? По ній то скрадався, то дужчав вітер, розколихуючи і дерева, і темінь, і хмари.
Десь зовсім недалеко обізвалися голоси, застукотіли копита.
Хто ж так пізно зібрався в дорогу? — Незабаром Марко побачив, як завулком проскочили чимось високо навантажені сани, а біля них тінями гнулись дві постаті. Чоловік одразу відчув темне діло, дибнув од верби ближче до дороги і в цей час почув знайомий голос Антона Безбородька:
— Ну, Тодоше, ні пуху ні пера. їдь з богом, тільки, дивись, не продешеви...
— Усе буде в акурат, не сумлівайтесь, бо діло йде — контора пише! — засміявся другий чолов'яга, вискочив на сани і вйокнув на коней. Ті дружніше почали розбивати копитами хрустку дорогу.
"Невже це поїхав Тодох Мамура? — Марко здивовано і гнівно поглянув услід саням, що вже зливалися з темрявою. — І яке в нього панібратство хоч з крученим, але таки з головою колгоспу?"
В селі Тодох Мамура колись уважався самим спритним, підступним і жорстоким злодієм. Не раз його забирала міліція, але він завжди так викручувався, що ніколи не попадав під суд. З міліції він якось навіть гордовито, з шиком зухвальця повертався додому, і на його щелепастому виду жорстоким самозадоволенням поблискували невеликі очі, схожі на підсмажені гарбузові насінини.
— Фортунить тобі, Тодоше, — часто заздрили йому конокради, дрібніші злодіяки і різні відлюдки.
— Наговорюєте, братці, і всілячину городите на бідну голову Тодоха, — якось аж кособочились од лукавства злодійські очі. — З вами, по слабості своїй, знаюсь, чаркуюсь, та сам ніяк не краду—пам'ятаю: життя злодія скороминуще, а я про більше думаю, бо діло йде — контора пише.
Це викликало серед злодійні веселе сміховисько, до якого охоче приєднувався і окоренкуватий, але проворний Тодох. Тільки інколи, вже допиваючись до безтями, він міг зневажливо махнути рукою на своїх заздрісників і, аж роздуваючись од горілки і самовпевненості, кинути їм:
— Дурна раклія! Не мізки, а свиняча шерсть висторчкувалась у ваших макітрах. Святе в надлому ділі одне: не мати спільника і свідка! — На його вигнутих, мов турецькі ятагани, щелепах вибивалася дика жорстокість, яку він підкреслював ударами кулака. — Спільника — сам не беру, свідка — не милую, хіба що того, який у колисці попискує, бо діло йде — контора пише.
— Одчайдух ти, Тодоше, істинний одчайдух, — шаленіла в захваті раклія, п'ючи за здоров'я фортунника.
— Може, й не одчайдух, але чогось-таки вартий, — великодушно дозволяв злодійській потерусі вихваляти себе і починав наспівувати свою улюблену:
Не в одного дядю с нальота стрелял,
Не в одной тьоті губки целовал, і-ххх!
В колгосп Мамура, звісно, не подавав заяви, а щоб на нього не косували люди і начальство, примостився сторожем у райспоживспілці. І за час його сторожування ні один лиходій не наважився залізти до крамниці. Це було безсумнівним доказом далекоглядності голови райспоживспілки і причетності Мамури до злодійського кодла. Але десь у сороковому році Мамура неждано-негадано з'явився на колгоспних зборах і там, жуючи і ковтаючи слова, почав прилюдно каятись, признався, що мав за собою злодійські гріщки, але тепер бажає працювати чесно, як усі, бо діло йде — контора пише, а він ніяк не хоче, щоб услід йому старе й мале тицяло пальцем. Людей це признання зворушило, і Мамурі задали тільки одне запитання:
— Що ж, Тодоше, заставило тебе. прийти з каяттям? Совість чи попався, може?
— Ні, не попався, я 'не з таких, які всліпу промишляють... Донька, люди добрі, заставила, — і тут не збрехав Мамура. — Сказала, що візьме та й навіки втече од мене. А я ж її, кляту, люблю над усе в світі. От, і подумав собі: а нащо я маю її молоді літа своїм злодійством паскудити? Донька ж росте, скоро дівкою буде, бо діло йде — контора пише.
І в цей час люди почули плач п'ятнадцятилітньої, з не по-дівочому серйозними очима Галини, яка не один день воювала зі своїм люблячим батечком. Спочатку він, розводячи вбоки викривлені щелепи, з кулаками-довбешками кидався на доньку: