— І не питай. Ходім, Хведю, до мене.
— Як ходім, то й ходім, — одразу ж погодився хлопчак і дмухнув на свій школярський пакуночок.
В землянці давно непокоїлась мати, витягуючи свою безконечну нитку.
— Де так, сину, довго барився? А я вже чого не передумала: чи не впав на дорозі. Мерзлота, слизота тепер, що й здоровий валиться з ніг, як старець-прошак. Хведю, а тобі не пора спати?
— Він, мамо, поки що буде жити у нас, а далі побачимо. Правда, Хведю?
— Не знаю, — розгубився хлопчак. — Я завтра виллю воду з льоху і переберусь туди.
— Ой ти горенько моє. — Марко пригорнув дитину. — Роздягайся скоріше, їсти не хочеш?
— Я ж у вас вечеряв.
— Та в печі тобі, може, такі наснилися страви, що одразу зголоднів. Не снились?
— Маму бачив у сні, — тихо одказав хлопчак, і обличчя його постаршало. — Вони йшли долиною, а я наздоганяв їх і наздогнати не міг.
— Вже й не здоженеш, дитино, — запечалилась Ганна й кінчиком хустки витерла очі. — Не тісно вам буде тут? — показала на застелений поміст з кількох дощок, що правив за ліжко.
— Помістимось, мамо.
— Мусите. Тільки подушок нема в мене. Мурашки і ті мають подушки, а ми зараз без них живемо.
— Як, Хведю, переживемо це лихо, чи ти ніяк не можеш без подушок?
— Таке скажете, — посміхнувся хлопчак, скидаючи завелику сорочку.
— Мамо, а що робить То дох Мамура?
— Найшов кого проти ночі згадувати, — одразу ж невдоволення почало затікати в її зморшки. — Був душогубом і злодієм, таким і залишився. Перше він обкрадав окремих людей, а тепер увесь колгосп. Безбородько настановив його завгоспом.
— Мамура — і завгосп!?
— Атож. От і стараються обоє, соціалізм розтягують по кутках і закутках.
— Ну, а люди ж як?
— Люди! Та хто радиться з ними? Чоловіки на війні, а тут бабами командувати не тяжкое терпіть, труднощі воєннії —перекривила Безбородька. —Його іноді ще й похвалює начальство, бо сяк-так виконує плани. Хитрий мурмило, знає: скільки баби не голосуватимуть, то не вони, а начальство буде скидати чи наставляти його. Відпочивай уже.
З невеселими думками лягав Марко. Він довго не міг заснути, а коли сон почав насновувати біля очей свою теплу основу, її розірвало зайченя: воно хоч і тихенько чебе-ряло по землянці, але міцно било долівку цурпалком хвоста.
...До Марка сходились і сходились люди, і ті, що жили, і ті, що залишилися тільки в списках. Потім приємне погойдування винесло вгору землянку, і вона стала хатиною, з вікон якої було видно сади, луки і став. Сади були обгорілими. Але на їхніх чорних покручених руках буйно квітував і бринів рожевий цвіт. Марко в подиві зупинився перед однією яблунькою, яка вивершувалася розкішним гербом цвіту, припав до її обвугленого стовбура і почув під корою перестук соку. Він так обзивався у дереві, неначе воно мало людське серце. А на ставку рибалки тягли важку тоню, над ними співали ті самі кулички-травники, яких він бачив під кущем тілоріза. Далі з'явилася церква, старі образи на ній здавалися потемнілими куклами прядива. Кордубатий отець Хрисантій зустрів його з якоюсь пляшкою в руках і хитро посміхнувся:
"Нема вашого Задніпровського, — уже в новій школі орудує. А я переходжу в самодіяльність. Востаннє в церкві п'ю, досить грішити".
Марко пішов до школи. Біля осокорів, де він зустрів свою долю, над ним загримів гарматний грім. Марко підвів голову і на хмарі побачив бородатого веселощокого діда з солдатськими обмотками на ногах. Дід підморгнув йому:
— Злякався? Це не гармати, а я, грім, гримів. Чуєш, війна закінчилась! То й будь здоров і нічого не бійся. Поплив на хмарі провіщати перемогу...
Марко прокинувся з усмішкою на вустах, повернувся, крекнув і почув тихий голос Хведька:
— Ви не спите?
— Не сплю.
— А чули, як у сні сміялися?
— Не чув.
Хлопчак рукою намацав Маркову руку і щось ткнув у неї:
— Візьміть собі, Марку Трохимовичу.
— Що це, Хведю?
— Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарстві знадобиться, — сказав Марковими словами.
Чоловік збагнув, що зараз робиться в дитячій душі.
— Ну, спасибі, Хведю, за подарунок. Тепер і я буду з вогнем! Давно не мав такого славного подарунка.
— Справді? — зрадів хлопчак.
— Справді. А як захочеш побавитись нею, бери у мене, зобижатись не буду, — пригорнув до себе дитину і зітхнув.
VII
Ніч найкращий спільник закоханих, тільки тих, що нежонаті. Справи одружених уночі куди гірші, навіть коли ти голова колгоспу.
Антон Безбородько, провівши очима сани з Мамурою, оперся спиною об криничний журавель і думає про те, над чим інколи думають по ночах деякі чоловіки. В голові неоднолюба, відтискаючи всі господарські турбації, нерівне крутиться і снується один клубок: "До кого і як піти?"
Хтось, може, й не дуже мудрує біля такого, потаємною пристрастю наплутаного клубка, але статечний Безбородько не легковажний джигун. Він знає, що любощі народжуються в таємниці і найкраще, коли в таємниці, без зав'язі, одцвітають. Кому в цьому світі, практично, потрібний розголос чи підозра? Ні тобі, ні твоїй любці, ні тим паче власній жінці, яка на всякий погляд чоловіка має котячі очі. Ти на засідання йдеш, а вона й тут, мов з кілочка, цюкне:
— Довго сидітимеш?
А хіба ж він знає, скільки говоритимуть і свої активісти, і представники? Та й на ферми, які вони тепер не є, треба заглянути, щоб хоч сторожі начальство чули. А баба як баба: все одно державну роботу ніяк не відсортує од любові і ревнощів.
"Ех, Маріє, Маріє, славна ти була дівчиною, і молодиця нічогенька вийшла з тебе, а от, набравши сорок літ із хвостиком, не набралася, практично, делікатності. Ще й не подумає чоловік повести на когось бровою, а в тебе уже все і для всіх написано-розмальовано на виду, як на афіші. З роками ще й новий недолік прорізався у жінки: погано спить по ночах. Не встигнеш ступити на поріг, а з постелі й сичить її голосок:
— Чого так пізно притарабанився? Вже скоро перші півні заспівають.
Причепилась до тих співців, наче й не знає, скільки голова має клопоту від півнів і до півнів".
Журавель сумно поскрипує, ніби співчуває чоловікові, і він тихенько починає наспівувати:'
Ой у полі три криниченьки, Любив козак три дівчиноньки:
Чорнявую та білявую, Третю руду препоганую.