XV
Старіші коні пізнавали Марка, тягнулись до нього, стиха іржали, оксамитними губами торкались його рук, плечей, одежі, і в їхніх скорботних зголоднілих очах очевидячки воскресала минувшина.
— Пізнають, Марку, своє кінське щастя, коли в них сіна було по коліна, коли й вівсом пахло у жолобах, — обізвався з порога дід Євмен, що саме нагодився до стайні.
— Таки не забули мене. — Розчулений, збентежений і водночас розгніваний, Марко сутулився на костурах і не знав, чим утішити, чим порадувати четвероногих друзів, що чекали від нього і ласки, і їжі. Він гладив, обіймав їх вільною рукою, не соромлячись, притулявся до них обличчям і з великою скорботою заглядав у їхні очі. Де поділася з них довірлива веселість, сумовите всепрощення до людини, яка частіш потрібного хапається за батіг, гарячий із кров'ю і сполохом огонь чи розумна, зовсім людська лукавинка?
Примара, страшна примара голоду все це висмоктала з теплих кінських очей, оточила їх пухлинами повік, і вона ж потворними тінями висить над ще живим маслаччям, ждучи, коли воно звалиться із ніг. Вискочити б з цієї кінської каторги, заплакати, як плакалось у дитинстві, чи хоча б потрощити костури на Безбородькові і його злодійському кодлі. В гніві й розпачі Марко не помічає, як на його повіках накипають сльози. Він зараз би пострибав зі стайні, але збоку знову до нього, непокоячись, тягнеться вислогубий високий кінь. Треба й його втішити, хоч рукою.
— І Лорд пізнає тебе, — підходить ближче старий. — Чи пам'ятаєш його?
— Чом не пам ятаю. Був огонь — не кінь.
— На очах згорів огонь, тільки попіл тримається під шкурою.
Кінь уткнувся Маркові в груди, й чоловіку пригадалася давня пора щедрого розімлілого літа, коли голова колгоспу забуває, що, крім роботи, на світі буває й сон. Засипати доводилось тільки в дорозі, поки віз котився від одного урочища до другого. Якось беззоряного вечора вони виїхали з дідом Євменом до найдальшого поля, де люди круглу добу робили біля молотарки. Збиралась гроза, поздовжні блискавиці розпанахували, а поземні вогнем відгойдували вгору почорніле небо. Під їхні щедрі спалахи і гуркіт грому він спокійно заснув, а коли прокинувся, почув, як над ним шелестіло колосся і дощ. Він ще спросоння не збагнув, що це дід Євмен нашвидкуруч зробив на возі куреник із снопів, ще не розумів, що робиться навкруги, коли щось темне і тепле наблизилось до нього. Він здригнувся, подався назад і раптом побачив, як біля крайніх снопів на якійсь невеличкій, округлій площині замерехтів раз і вдруге здрібнілий корінь блискавиці. І він тоді зрозумів, що то грає блискавка в кінському оці. — Лорд, це ти? — зрадів і засміявся, зовсім виходячи зі сну.
Наляканий громовицею, кінь тихенько заіржав, губами знайшов тоді Маркову голову, притулився до неї і знову заіржав, а блискавка й далі раз по раз мерехтіла в його оці...
Марко підходить до Лорда, що ледве тримається на ногах, гладить гриву і з болем дивиться на його велике око: невже в ньому навіки відіграли спалахи блискавиць?
— Дай своєму мазуну сінця, — дід Євмен з розпореної насипки витягає жменю сіна і простягає Безсмертному.
Марка вражає і дідова насипка, і пучок сіна з прив'ялим чебрецем, що чимсь нагадує спалахи блискавки в кінському оці. Він, тремтячи, з руки згодовує сіно і мерщій видибує зі стайні, хоча до нього з кутка іще обзивається довірливо-болісне іржання.
— Почекай, Марку, — наздоганяє його біля порога дід Євмен із своєю подушкою в руках. — Сінце ж зосталося...
Ці слова, і насипка, що тремтить у старечих руках, і безкорислива любов діда Євмена, і його уболівання над голодною худобиною до решти крають серце чоловікові.
— Не можу, діду, снаги не вистачає дивитися на ці муки, — і в Марка стискається кулак.
— І я вже не можу. А скільки вертигузів крутиться біля колгоспу, щось глибокодумно мугикають, у блокноти записують, десь доповідають — і нічого... В серце б їм усі їхні записи вкарбувати, щоб кожна буква до живого діла тягла. От за яку я сердечну грамоту! Тоді коні будуть з сіном, люди з хлібом, а вчені не з блокнотами, а з головами на в'язах.
— Це ви, діду, все розоряєтесь? Уже чимсь учені не догодили вам? — проснувся за перегородкою Максим Полатайко і, позіхаючи, округлив широкі губи.
— А ти, вертію, усе спиш? — обурився старий.
— Хто там спить, коли на душі сама гризота, — здивувався Максим і одразу ж пірнув у сон з повною впевненістю, що в такий час ніхто з конюхів не може спати.
— Украв же сьогодні цей халамидник десь бобу для коней, а сам спить, неначе праведник, — старий навіть із співчуттям кивнув головою на перегородку. — І я вже сам думаю, де б щось можна було вихопити для коней.
Що міг відповісти на це Марко? З болем поглянув на діда Євмена, потис йому руку та й подибуляв у тяжких думках на дорогу.
— Ти ж куди, Марку?
— До добрих людей.
— Просити порятунку?
— Просити.
— І далеко збираєшся? — якась надія прокинулась у голосі старого.
— Поїду колядувати до своїх друзів. Може, щось розживуся у них.
— То я тебе на стаєнних конях повезу, вони ще тримаються на ногах. Куди ж тобі з костурами?
— Спасибі, діду, але не хочу, щоб вас. потім Безбородько розпікав. Ви вже тут дивіться, бо я, напевне, затримаюсь на день-два.
— Щасти тобі, Марку, — старий скинув шапку і помахав нею услід Безсмертному, який наче поменшав, побувши у стайні.
Сьогодні довго, як на зло, німував шлях, тільки потемнілі одволожені липи зрідка обзивались простудженими голосами гайворонів. Сіреньке небо з невиразними клаптями хмар інколи поглядало на землю здрібнілим оком сонця і не знало, що йому робити: чи сіяти мряку, чи трусити крупу?
З в язками хмизу з лісу брели натомлсні жінки, плечі їх були зігнуті, очі втуплені в землю. І ця картина болем зчавила Маркове серце: вона знову ясніше всяких звітів говорила, що село не має господаря. Жінки підійшли до Марка, поздоровкались, випростались, але не скинули в язок з плечей, і тепер вони були схожі на. купку цвинтарних обшарпаних хрестів. Маркові стало моторошно від цього видовища. Тяжкий свій хрест мовчки несло жіноцтво у війну. Але навіщо його нести тоді, коли нема в цьому потреби?