Не первина тобі йти на таке непевне діло? Не первина, діду, вірно здогадуєтесь, — приємним голосом признається Максим, товстогубство не заважає чоловікові говорити співуче і чисто.
— І що ж ти крав?
— Ви краще спитайте, чого я не крав? — весело говорить конюх. — І овес із поля, і сіно та отаву з лугів, і зерно з-під машин та в коморах, і хліб з пекарні, і снопи з ожередів, тільки шампанського не тягнув з ресторанів, бо не знаю, чи пособляє воно коням, чи то по дурості поміщиків бавилися. А знав би — й до нього добрався б.
— Так ти спробуй.
— А що, коли коні алкоголіками стануть? — серйозно запитав Максим. —Якось незручно вийде: конюх тверезеник, а коні — п'янюги. Не люблю я непорядків.
— Ну, а біб ти крав, Максиме?
— Який біб? — насторожився і обернувся до старого.
— Турецький.
— Турецький? Крав колись на городах.
— А в коморах?
— Ні. А хіба його коні люблять?
— Про коней не знаю, а деякі люди полюбляють.
— Американці найбільше. В них, видать, животи міцні, — хитро вивертається Максим.
— Ох, і збосотився ж ти, до самого краю збосотився, — з жалем сказав старий, а Максим весело хмикнув.
Десь біля півночі вони виїхали на Королевщину, над якою то тут, то там урочисто підіймались поодинокі велетні дуби.
Максим поставив коні біля порома, під яким попискувала і клекотіла вода, і, щоб не вшелепатись, підійшов до невеликої клуні перевізника, в якій дід Олександр завжди літував. Недалеко від клуні, над крутояр'ям, стояло два гостроверхеньких стіжки сіна, господаровитий кум накосив їх у таких болотах та заростях, куди не добирався жоден косар. Зараз яружний вітерець підвівав стіжки знизу, і вони, окутані пахощами, здавалося, хотіли кудись летіти.
— Діду Олександре, де ви там, давайте перевозу! — голосно гукнув у браму Максим раз і вдруге, прислухався до відгомону, а потім сміливо пішов до коней, підвів їх під стіжок, скинув з воза мотузки, рубель та вила.
І тільки тепер старому Євмену стало не по собі, він мало не застогнав од болю і, щоб приглушити його, вилами зірвав шапку з стіжка і з силою кинув її на воза.
— Вкладай!
— Слухаюсь начальника! — весело обізвався Максим і заходився втоптувати сіно.
— Ох, і шибенної ти вдачі! — покосився на нього старий.
— Під вашим чуйним керівництвом! — гигикнув Максим, спритно орудуючи граблями.
Вони по-господарськи широко вклали і врублили сіно. Тепер Євмен пожалкував: чому було не приїхати на Королевщину двома возами? На душі в нього зараз не було ні гризоти, ні каяття, лише з голови не виходив образ Оксани, наче її дух витав біля цих стіжків.
— Ех, донечко люба, — зітхнув старий, коли заскрипіла, заколивалася хура.
— Ви щось сказали? — обізвався зверху Максим.
— І а нічого, їдь. — Він по-господарськи згріб натрушене сіно, піддав його до другого стіжка і притулився до нього руками.
Далеким густим повівом достиглого літа пахло потривожене сіно і насіння, а берег річки обзивався голосами його Івана і не його Оксани.
— Значить, не судьба. — Старий поклав граблі на плече й повернув услід за возом, на якому курникав якусь веселу пісеньку шибенної вдачі Максим. Йому, крученому, набагато легше живеться на світі, ніж серйозній людині.
Ще хура не під їхала до струмка, а коні почули свій порятунок — і стайня затряслась од ударів копит, гудіння цимбалин і дружного іржання.
— Чуєте? — переможно обізвався з хури Максим.
— Та чую.
З стайні занепокоєно вибіг Петро Гайшук.
— Показились коні. Скоріше розрубляйте, а то пообривають поводи. Все гаразд обійшлося?
— Краще, ніж у Прометея! — клубком скотився з воза Максим.
— Жаль, що він без тебе орудував, — в'їв Максима Гайшук. — Удвох ви й богів обхитрили б.
— Склади в торбу свої дотепи і передай жінці на згадку про її достогибелі розумного чоловіка. Ох, і їсти ж захотілось після такого діла. В тебе сомини часом нема?
— Є шматочок для курохвата.
— Оце спасибі, порозкошую, мов кіт біля сала, — і Максим першим поніс сіно до стайні.
Наступного дня він побував і на Королевщині, і на ярмарку, сердечно зустрівся там з дідом Олександром, який чаркувався з ріднею і знайомими, привітав його з радістю, сам на дурничку випив чарку і хитромудре довідався, що старий нічого не знає про нічну пригоду. Це зовсім розвеселило чоловіка, і він з ярмарку мало не біг у село, щоб вдруге обернутись за дідовим сіном.
— Коли поскоромили губи, то треба й до рота класти, а стаття, якщо навіть до цього дійде, і за одну, і за дві хури буде однакова. Навіть, коли подумати, більша крадіжка вигідніша за меншу. У нас і за тисячу, і за сто тисяч однаково судять. — Максим тихцем викладав конюхам тонкощі законодавства.
— І звідки це все тобі відомо? — перебільшено здивувався Гайшук. — Чи ти закони вивчав, чи що?
— Не закони, а щілини в них, це інколи знадобиться, — не криючись, одказав Максим.
Пізнього вечора він знову поїхав з дідом Євменом на Королевщину, знову біля порома і клуні про всякий випадок гукав перевозу, а потім підвів коні до стіжка. І тільки з нього злетіла і вляглася на віз шапка, як від клуні почувся насмішкуватий, в'їдливий голос діда Олександра:
— Може, вам, робітнички, ще треба з одного помагача?
З несподіванки Максим пригнувся і хотів погнати коні, але в діда Євмена вирвались дурні слова:
— О, і кум мій прийшов до нас... Максим у розпачі застогнав і опустив голову: тікати було вже пізно. І зараз його добиває їдкий сміх старого:
— Дивись, навіть поночі пізнав кума! Добрі очі в когось позичили. — І кум Олександр, сяючи буйною сивиною, мов засніжене дерево, підходить до воза, здоровкається з кумом і допитує його: — Промишляєш, Євмене, моїм сіном? Хоч би мене, для годиться, в пайку взяв.
— Не візьму, куме, ніяк не візьму, — твердішає і аж переривається од болю й рішучості голос Євмена.
— Ти чого так загордився? — перебільшено дивується Олександр; проти Дибенка він здається велетнем. —Чого тобі по-чесному не поділитись виторгом? За роботу і фір манку візьміть, іцо треба, а дещицю й мені поверніть на частування добрих людей. Я тепер, куме, гуляю — за дочку п'ю з людьми. І з тобою хотів би випити, але зобижаєш, обезгрошуєш ти мене
— Я себе, куме, більше зобижаю,— аж заклекотіло всередині Євмена — Моя честь дорожча за твої копички, але з горя проміняв її на сіио. І не смійся, не насміхайся, Олександре, наді мною, бо, їй-бо, ударю тебе.