Старий схвально кивнув головою.
— Тепер я після партизанів, уже партійний і політичний дід, і всі мої діти партійні, бо так воюють на всіх побоїщах, як я колись за віру, царя і отечество. Марко посміхнувся:
— Діду Панасе, це безпартійний виступ.
А тоді ж і війна, либонь, безпартійною була, та все одно георпі кровю зароблялися... На хрести мої чудуєшся вже не для людей, а для овець — вони люблять, як щось подзенькує, — не добереш, чи серйозно говорить, чи лукавить старий.
А тим часом на трибуну при медалі і кількох значках піднявся Антон Безбородько. Вся його окривджена постать, усе його обличчя були такими, неначе вони щойно випірнули з хвиль смертельної небезпеки, образи й страждання.
— Ти думаєш на пленумі розглядати цю історію? — невдоволено шепнув Кисіль Борисенку.
— Ні, я думаю, чого навколо неї в районі закрутилась ціла завірюха? З ранку до вечора звідусіль тільки й дзвонять про купання, мовби це було якесь хрещення Русі.
Кисіль поморщився:
— Треба віддати Безсмертного під суд — І кінці у воду.
— Пораненого? — Борисенко в подиві підняв дугасті смільні брови.
— А що з такими типами робити? Сьогодні він заганяє чоловіка пістолетом у воду, а завтра цим же пістолетом пошле когось на небо вівці пасти. Яку анархію розвела війна!
— Розберемось, — і Борисенко, підперши рукою голову, почав прислухатись до окривдженого Безбородька.
Антон Іванович переконливо розповів про воєнні труднощі колгоспу, який ще торік не мав ні билинки, ш зернинки, про підготовку до посівної, про труднощі і враз, оздоблюючись, заговорив про всяких-різних, що заважають працювати на даному етапі. Коли ж він, стишивши голос, на найдраматичніших нотах сказав, як Марко зброєю погнав його в крижану воду, увесь зал неждано вибухнув сміхом.
— Що це робиться? Чого вони регочуть? — здивовано запитав Борисенка насурмонений Кисіль.
— Напевне, є така весела потреба в людей, — блиснув
чистим білозуб'ям.
— Людина знущання перенесла, а з неї сміються. Це навіть непристойно, це свідчить про падіння чуйності, обурено забубонів Кисіль, кивком голови підбадьорив Безбородька, і той уже сяк-так закінчив своє оповідання тим, що комуніст Марко Безсмертний нагло підірвав його авторитет серед тих людей, що побували в окупації і до яких ще всіляко треба приглядатися.
Кидаючи тінь на село, Безбородько був упевнений, що цим виявить неабияку пильність, хоча коріння її було не дуже глибоким — недовірою до людей, які перенесли неволю, вигідно вирізнитися на їхньому тлі, а на їхні нарікання й сигнали відповідати зневажливим помахом руки:
"Все це штучки зоставанців, сіяти їх треба на сито, а переціджувати на цідильник".
Останні слова Безбородька пересмикнули Марка, та й Борисенко ще більше нахмурився, а Кисіль ледь посміхнувся.
— Хай товариш Безсмертний тут одразу и дасть пояснення! — обізвався Броварник.
—А й справді! — підтримали його з зали.
Борисенко пильно подивився на Безсмертного і надав йому слово.
Марко поволі підвівся з лави, глянув на залу, але нікого не міг вирізнити в ній. Йому здавалося, що він безконечно довго добирався до трибуни, безконечно довго знаходив місце для костурів, що норовили впасти на поміст.
— Товаришу Безсмертний, ви уважно вислухали товариша Безбородька? — почув строгий голос Борисенка.
— Навіть дуже уважно, — тихо відповів Марко.
— Вас товариш Безбородько ніде не обмовив?
— Мене — ні, а людей обмовив: навіщо їм і досі пекти очі окупацією? Рани лікують, а не ятрять.
— Це вірно, — схвально кивнув головою Борисенко і вже уважніше поглянув на Безсмертного. — Ну, а в історії з Безбородьком ви свою, як би її назвати, помилку визнаєте?
— Ні, не визнаю, — вже відповів у безмежну тишу.
— Чому?
— Мене змалку батько-матір учили шанувати і жіночу красу, і жіночу працю, і особливо материнство, бо як цього буде менше на світі, то куцішою стане любов і віддаль між людиною і мавпою.
— Он як! — здивовано вирвалось у Борисенка, він блиснув очима і зубами і вперше посміхнувся.
— Це вже філософія, а не відповідь на задане запитання, — невдоволено кинув Кисіль.
— А ми, селяни, всі потроху філософи, бо все життя ходимо біля землі, хліба, меду, сонця, — спокійно відповів Марко, а внизу прокотився легенький, але схвальний смішок. — Правда, книг різних ми не писали, але прийде час — напишемо, бо є про що.
— Філософи! — їдко чмихнув Кисіль. — А чому ви, філософе, свого пістолета в міліцію не занесли? Може, ним думаєте книгу писати? Ви знаєте, скільки можна відхопити років за цю далеко не філософську штучку?
— Ні, не знаю.
— Від трьох до п'яти років! — Кисіль аж підвівся з місця і вказівним пальцем прокреслив у повітрі рішучу лінію.
— Від трьох до п'яти років? Чималенько, — роздумуючи, сказав Марко і звернувся до Киселя. —А коли мій пістолет особистий подарунок від мого генерала, скільки я отримаю?
— Цього я не знаю, це вже, виходить, інша річ, якщо е формальний папірець, — на мить розгубився Кисіль. І тоді з лави обізвався Безбородько:
— Безсмертному легко було воювати персональним пістолетом зі мною, абсолютно беззбройним і непідготованим. Хай він краще розкаже, як воював на фронті з фашистами і що там заслужив. Це діло трудніше. А в нас у селі пішли чутки, що й там він анархію накоїв і його позбавили нагород чи нагороди, словом, розжалували...
— Було таке? — пронизливо глянув на Марка Борисенко.
— Ні, не було, — поблід од незаслуженої образи, навіть кінчик губи прикусив.
— Нагороди маєте?
— Маю.
— Хай покаже! — гукнув Безбородько.
— Навіщо, Антоне? Це тобі невигідно... — І Марко навіть кинув посмішку в нерівну підківку вусів.
— Та хай покаже, коли є що показати, — весело обізвалося кілька голосів із залу.
Марко знизав плечима, поглянув на Борисенка, той кивнув головою, а Безбородько в напруженні аж підвівся з місця.
— Не застуй, водолазе. — Хтось позаду осадив його. Марко розщебнув шинелю, і Антона засліпив i приголомшив блиск орденів та медалей, а особливо Золотої Зірки.
"Та що це робиться в світі? — ледве не вирвалось уголос. — Як же воно так вийшло усе?"
— Ах ти боженьку мій, нічогенько собі нахватав заслуг, — не то захрипів, не то застогнав од радості дід Гаркавий, не помічаючи, що так неполітично згадав на пленумі бога, а всі знову сердечно розсміялись.