— Про це найкраще розповість Зіновій Петрович: він улітку не вилазить з гречок.
Старий пасічник подивився на дівчат:
— Запам'ятайте, цокотухи: кожна звичайна стеблина гречки має приблизно триста квіточок, а на розкішній рослині їх буває і шістсот. Це ми колись з Марком Трохимовичем полічили. Таке стебло виростає з великої порідної зернини — її материнське харчування дає рослині і ріст, і силу, і врожай. От я й змайстрував цю рафу для відбору дорідного насіння. Жаль, що не привчають вас до гречкосійства.
— Як, дівчата, працюють ваші ланки?
— Погано, Марку Трохимовичу, нема кому людське слово сказати' нам, тільки лаяти є кому, — обізвалась Ольга Бойчук. — Навіть землю не за всіма ланками закріпили. Мою, краще доглянуту, віддали Шавулиній рідні.
— Ти буряки вирощуєш?
— Буряки, як вони вже надокучили мені.
— Чому?
— Бо половина їх іде на такий коньяк "три гички", що від нього й сльози стають каламутними.
— У нас діла більш-менш ідуть лише в городній бригаді, — Дем'ян Самойленко повернув голову в бік Марії Тримайводи. — У неї і насіння вдосталь, і парники вже зеленіють, і найраніше помідори та огірки родять. Знає жінка якесь ворожіння до городини.
— Тільки ніякого толку нема з цього: уся праця йде наче в прірву, — зажурено сказала вдова. — На вас, Марку Трохимовичу, надія.
— Аби городина була, а надія знайдеться, — посміхнувся Марко. —Зіновію Петровичу, гречки багато у вас?
— У війну тільки горя багато. Кривдить війна бджолу, кривдить і гречку — нема її у колгоспній коморі. Ну, я й наклав контрибуцію на сусідів, які сіяли гречку по городах. Не дуже, люди, лаєте мене за це?
— Що лаємо, то лаємо, бо ж останнє від рота відірвали, — обізвався дід Євмен.
— Таки останнє, — похитав головою Гордієнко. — Бо з війною велика бідність упала на нас. Упала і відходити не хоче. То треба якось громадою ломити її, наводити по_ рядок на землі. Жінко, в тебе є ще генеральські огірки?
— Тепер він і сироватку буде називати генеральською. їжте, люди добрі, що є, та вибачайте. Мій трутень навіть у такий день на млинці не дав своєї гречки...
Вже місяць опустився на край землі і потемніло село, коли Марко, попрощавшись із людьми, крадькома пошкутильгав до колгоспних парників. У голові чоловіка роїлися різні господарські плани, треба було думати і про скоростиглий карбованець, а його могла дати тільки рання городина.
В долині тьмяно блиснули перші рами парників. Марко обережно опустився біля однієї, трохи підважив її і вдихнув тепло-вологі пахощі молоденьких стеблин помідорів. Скло другої рами було зовсім темним. Марко вийняв трофейний ліхтар, присвітив ним і вражено застиг: сотні людей дивились на нього із темного скла негативів. Серед них він пізнавав своїх друзів, сусідів, пізнавав живих і мертвих, які й після смерті збирали тепло сонця для людей... А ти ж, чоловіче, живий, то й думай, і роби, як живий...
XXIII
Мертві очі линів тупо дивились на Безбородька, і ця ж тупість була в погляді Мирона Шавули.
— На кого ж ти нас, Антоне, покидаєш, на кого покидаєш? — охмеліло варнякав комірник, охопивши голову масними грабелястими руками. П'яний сум розтікався по його задичавлених заростях і болюче ворушив дрібним, як лісова грушка, носом. — На кого ти нас покидаєш?
— Цить, заголосив, неначе на похоронах, — витріщився на нього Тодох Мамура. По його ятаганистих щелепах вививається презирство. — Ти краще помізкуй, поворожи, як утримати нашого дорогого Антона Івановича на посту, бо діло йде — контора пише. Треба, помисливши, всю рідню, всіх друзяк блоком сколотити, всюди масову роботу підняти на рівень, а на зборах своїх людей порозтикати по закутках, щоб демократія була в голосах. Як ти думаєш, Антоне?
— Тепер, люди, добрі, з цього шуму не буде пива: час непідходящий. Треба риально думати. За ваше здоров'я. — Нахмурений Безбородько з гідністю підняв чарку, з'єднав її з двома, перехилив і крекнув:
— Огонь!
— Та цей вогонь не заллє душевного вогню... Невже, Антоне, все твоє з воза упало, невже отак і здасишся? — Б'є Шавула виделкою в око рибини. — Невже отак і здасишся?
— Мушу, братці, не хочу, але мушу, — трагедійне підіймає розчепірені руки. — Але справа не в тому, що Марко підійметься на мій пост, а в тім, як його найскорше сколупнути з поста. Ще не вродився той голова, що проголовує без помилок, чи недоліків, чи перекручень, чи недокручень. Нам, практично, треба вже сьогодні вхопитись за них...
— За що ж ухопитися, коли він ще не голова? — здивувався недалекий Шавула.
— За ті хвости, які лишаються на господарстві. За них чіпляйся і в'яжи на мертвий вузол, — повчально сказав Мамура. — Подумай лишень: чим і як тепер обсіється Марко? От і хапайся одразу ж за зрив посівної. Труби і пиши в усі інстанції, борись за правду!
Останні слова трохи розвеселили Шавулу, бо вже дуже не пасувало слово "правда" до Тодоха Мамури. Але, дивись, 'вимовляє його і писка не кривить. Зовсім запесиголовився чоловік. Комірник хотів чимось в'їсти Мамуру, та саме заговорив Безбородько:
— Ви, братці, не дуже, практично, печальтесь, але порох тримайте сухим — знадобиться! Мені, практично, тепер навіть краще скинути з плечей головування. Хай увесь цьогорічний клопіт впаде на Марка, хай його перешерстять за відсталість і в інстанціях, і в газетах, хай запариться він, а тоді й ми, тут як тут, вигулькнемо і знадобимось на щось.
— Міністерська у вас голова, міністерська, — похвалив ; Мамура і засміявся.
— Яка не є, а плечей тримається, — не перебільшує своїх талантів Безбородько. — Значить, нам зараз треба, практично, відступити крок назад, тільки з толком відступити, щоб не завіяти шляху наперед. Документи різні підготуйте, щоб і комар носа не підточив. Коли щось не так, то робіть, щоб було так, в ажурі, як учені голови кажуть, бо хтозна, які ревізії наїдуть чи наскочать на нас. Головне звести кінці з кінцями, без хвостів. Ну, а корови. які ми взяли з колгоспу, маємо сьогодні ж повернути. Так і рідні усій скажіть. Тут треба без дурних жалощів і лібералізму!
— Тепер, виходить, і на фермі буде молоко, — скривився Шавула, відірвав руки від голови. — Невже без цього ніяк не можна обійтись?