— Краса яка! — підвів до неба голову Борисенко. — Тільки б любуватися нею чи пісні наспівувати, аби війна не так зобидила землю і людей. Сідайте, Марку Трохимовичу, підвезу до вашої землянки.
— Що землянка! Везіть краще в поле, хоч подивлюсь, як дихає воно.
— Поглянемо, як дихає воно! — схвально посміхнувся. — Уже щось приміряєте?
— Та прикидати — прикидаю, тільки толку мало, — аж зітхнулось Маркові.
— Що тривожить?
— Найбільше — сівба. Чим тільки землю зорати? Доки під перелогами лежати їй?
— Скількох людей мучить зараз оце питання! Тільки подумати: на Україні знову з'явились перелоги і ті трави, що ке ростуть на орній землі... І нічим я зараз не можу втішити вас. Викручуйтесь, як умієте. Поки що й держава не в силі допомогти вам. Тяжко їй.
— Ох, і тяжко, — зітхнув Марко, сідаючи в машину. — А пройде ж не так багато часу — і все минеться, наче сон. Життя візьме всюди гору, і тоді люди почнуть дивуватися, як ми в огні горіли і не згоріли, як у землі Жили і не пліснявою, а соками її взялись, як випростались, як після всіх руїн і пожарищ цвітой зацвіли.
— Вам, Марку Трохимовичу, в цю ніч треба було б вірші писати. — Борисенко, виїжджаючи на дорогу, обережно запетляв поміж осокорами.
— Я їх таки писав минулої ночі.
— Справді? Яка тема?
— Насущна: що нам зможе дати гектар баклажанів, огірків і цибулі. Як вам такі вірші?
— На даному етапі задовольняють. Чого зразу до баклажанів та цибулі взялись?
— Городина — це гроші зверху, а глибинних ми поки що не можемо черпнути, є тільки нашийні — борги. І скидати їх будуть городиною жіночі руки.
— Лопатою і сапкою? — аж губу прикусив Іван Артемович.
— Так, лопатою, сапкою, мозолями і навіть новими зморшками. Цей рік нелегким буде для нас усіх, а найбільше — для жіноцтва. Дуже зобижаєм його.
— Це ще добре, коли є кого зобижати, — на мить болюче примружив очі Борисенко.
— Ви про що? — не зрозумів Марко.
— Не догадався?.. Про свою і твою жінку, —різко перейшов на "ти" Борисенко.
— У вас теж?.. — широко поглянув на хмуре, мов із чорного каменя висічене обличчя.
— У мене теж, — вирвався хрипкий клекіт із грудей. Ні одна зморшка не ворухнулась на виду Борисенка, та біль кригою охопив його обличчя і кригою заіскрився в очах.
Обабіч шляху в прозорому місячному тумані, наче видіння, відходили темні постарілі липи, і в їхніх німотних обрисах, в покляклому з росою гіллі вчувалась печаль скорботних матерів. Ох, ці "катеринівські" липи, цей широкий шлях! Скільки лихого проходило біля вас. Борисенко напівобернувся до Безсмертного:
— Я знаю, як загинула твоя дружина... З нею розстріляли і її пісню. А мою жінку спалили з ненародженим дитям. На сьомому місяці ходила, сподівалася подарувати мені сина, не такого цигана, як я." Хату облили якоюсь сумішшю, піднесли до стріхи смолоскипи, а по вікнах ударили з автоматів... Моя дружина була такою Красивою, що її, по правилу, і вогонь не повинен би взяти... Ось така, Марку, ми з тобою рідня.
В долині біля ставу, що закинув у темну глибінь неспокійний місяць, Борисенко зупинив машину. Вони мовчки злізли з неї, мовчки підійшли до берега, що вже щетинився боязкою травичкою, їм нічим було втішати один одного — слова ще більше розтривожили б їх. А зараз тільки тривожили думки, спогади, видіння, і то вони тіснилися між невідкладними турботами про найбуденніше: про оранку, сівбу, городину, пальне.
"У нас пального нема землю зорати, хліб посіяти, а вони, фашисти, ним людей палили". Перед Марком з'являлися хиткі лапища страшного багаття і обрис невідомої красуні, яку, по правилу, і вогонь не повинен би взяти. Але взяв, не пожалів ні краси, ні материнства. А люди, не знаючи цього, й досі дивуються, чого в Борисенка таке похмуре обличчя і строгий погляд.
— Отак, чоловіче, і залишились ми з тобою підстаркуватими вдівцями. — Борисенко поклав руку на плече Маркові, і це багато чого сказало йому. — А життя йде, і тримається воно не на болях, а надіях. І в тебе їх більше.
— Хіба? — здивувався Марко.
— Ти надієшся зустріти доньку, а мені нема кого. Коли б скоріше війна закінчилась.
Вони по тінях верб, між якими туманцем ледь-ледь ворушилось місячне марево, підійшли до греблі з разочком кленів-покленів. Пара чирят чорними грудочками зірвалася з плеса, з їхніх крил закапала вода. На глибу сплеснулась риба, і сполохані кола, доганяючи одне одного, почали набігати на берег.
— Що, Марку, будеш сіяти в долині? — Борисенко махнув рукою за плесо.
— Коноплі, мудрішого нічого не вигадаєш.
— Насіння вистачить?
— Де там. Роз'їла його Безбородькова шатія, а кінці так кинула у воду, що й ревізія не змогла вчепитись за них. Завтра правління піде по людях. Отак і почнемо стягатися по нитці на сорочку.
— Чистосортного льону підкинемо вам. Не льон — одна радість.
— За це спасибі. От і матиму в цьому році трьох китів: городину, коноплі і льон.
— Борги скинеш ними? — хитрувато примружився Борисенко.
— Надіюсь.
— Говориш про це, а думаєш про більше?
— Є такий гріх, якщо вродить.
— Чую селюхівську обережність. — Борисенко пильно подивився Маркові у вічі. — Ну, а сьогодні на зборах новий голова часом не забрехався?
— Він таке діло не дуже полюбляє, — сказав, наче й не про себе. — І не було потреби йому брехати.
— Гаразд. Але ти дійсно віриш, що через два-три роки доб єшся тієї картини, яку намалював на зборах? Чи це тільки сказано для так годиться, з нагоди коронації, щоб людям у перший день головування бляхмана пустити?
Безсмертний одразу похмурнів, одвів погляд од Борисенка, поглянув на тихе плесо, що ворушило в своїй глибині і хмари, і місяць, і зорі.
— Мовчитк новий голова?
— Мовчу, Іване Артемовичу.
— Зови Іваном, так міцніше буде. А чирку на побратимство ми вип'ємо з тобою, коли ти хоч із боргів своїх вискочиш.
— Уже й своїх? Не пам'ятаю, коли я їх придбав?
— З сьогоднішнього вечора. Виходить, сам не віриш, що через два-три роки люди твого села забудуть, в яких вони злиднях жили?
— Вірю і не вірю.
— Оце відповідь! Дипломатична! — невдоволен,о вигукнув Борисенко. — І ти вже хитрувати починаєш? На зборах — одно, зі мною — друге, а на серці — щось третє. Як воно все це вміщається і крутиться в твоїй розумній голові?