Означив своє "пропагування" поет І ще раз палкою рисою підкреслив — через вірші дивної сили і краси, ніби від самого неба невидимого над-хнекні: вірші в плачах, благаннях і ясновидниц-тві, про всю Україну прийдешнього часу, коли там, духовною силою, дарованою від Богоматері, здійсниться сповіщення про істину Христа. Пройде слово тієї істини, мов кадило світуче та благоухан-не, по всій вітчизні! — і, проникнувши в серця людські, розтопить їх своїм неземним горінням.
Це і є "пропагування" науки Євангельської і віри в Бога — проти тьми її ворогів.
А тепер огляньмо зміст поеми: як це ширення слова, що взялась пламенем віри, відбувається серед неофітів (новснавернених — нововірних), вибраних бути дієвими особами.
Шевченко писав поему, вертаючися з заслання і маючи прозорливість: після великого страждання за правду; марилися муки християн в Україні — такі, як колись витерпіли перші вірні Церкви, в перші віки. І він сам призначив болючій своїй думі, нехай "огнем-сльозою упаде колись на землю і притчею стане розпинателям народним, грядущим тиранам". Ці пекучі слова поета-пророка повно ствердилися під час комуністичного переслідування християн: зруйновано автокефальну Церкву в Україні, вбито всіх єпископів її та багато тисяч священиків разом із сотнями тисяч прихожая; розвалено храми або знечещено їх — наприклад, одну всенародну святиню України, Софійський собор у Києві, глумливо обернено в "музей" з бюрократичними канцеляріями; а другу святиню, Печерську Лавру — в "заповідник", з такою ж зневагою. В справжньому значенні слова, розп'ято на хресті католицьку Церкву в Західній Україні; замучено її ієрархів і стероризовано її громади, як колись — в перші віки гоніння на християн.
Заборонено мати Службу Божу рідною мовою, — Ліожна вживати тільки мову окупаційного "сусіда" з півночі; так само заборонено друкувати Біблію рідною мовою в Україні, хоч таке право імають всі колишні колонії в Африці та Азії.
Пророчі передчуття жахливого терпіння християн в майбутній Україні, від руки червоних "розпи-нателів" і "тиранів", Шевченко віддав через зображення мучеництва первовірних Церкви.
Герой поеми — римський юнак Алкід; його, висланого на каторгу, шукає мати, йдучи в Сибір! Тут нарочита помилка в поета — він зразу ж після неї удає, ніби збився з назви, і поправляється так: "в Сибір чи теє в... Скіфію". Вже це одне вказує, що думки поета витали над Україною і долею її синів.
Мученицькою дорогою Христа і апостолів провадить Шевченко героя своєї поеми. Юнак приймає Євангеліє істини, про яке сказано: "святої правди і любови зоря всесвітняя зійшла", — приймає від апостола Петра, що язичникам благовістить науку Божественного Учителя.
Благовістив їм слово нове, Любов, і правду, і добро, Добро найкращеє на світі — То братолюбіє.
Це ж і єсть, означений в короткому реченні, християнський дух. Вся поема ним пройнята. її герой став:
... апостол великого Христового слова.
Про того апостольського учня та інших послідовників сказано:
Христові воїни святії! І без огня і без ножа Стратегі Божії воспрянуть. І тьми і тисячі поганих Перед святими побіжать.
*
Молилися перед хрестом Закуті в пута неофіти, Молились радостно. Хвала! Хвала вам, душі молодії! Хвала вам лицарі святії! Вовіки-віки похвала!
Мати мученика, який згинув на арені Колізею, теж приняла Христову віру; словами про її християнський подвиг закінчується поема.
І ти слова Його живії В живую душу прийняла. І на торжуща і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла.
Де в нашій літературі знайдем більше прославлення подвигу в ім'я Христа, як тут, в "Неофітах"? — Шевченко оспівує той подвиг і ширить його славу: "пропагує" її, за виразом Академії Наук; і в цьому оспівуванні полягає проповідницьке значення поеми.
В ній зображено, як мати, після смерти її сина-неофіта, розтерзаного дикими звірами на арені,
— вночі блукала самітно; з розпачу вдарилась об мур головою і впала півмертва. Коли ж опритомніла, поблизу Колізей чорнів, як гора, а над річкою місяць сходив. Пішла мати за возами, на яких "сіроокі скіфи" відвозили трупи мучеників до річки — годувати рибу для стола кесаря. Стихли круги на воді, коли мертвих кинуто в глибину. Тоді мати
Тяжко, страшно заридала І помолилась в перший раз — За нас Розп'ятому.
Вона понесла слово Христа, "живого істинного Бога", — людям: таким як сама і ЇЇ син.
Постать матері в поемі символічна і провісна: це — вся Україна з її горем, долею 1 покликанням; серед духовної ночі совітчини, на березі Дніпра, при світлі кривавого місяця. Прозріває світлом свого мученика-сина і сама йде його слідами: на подвиги віри, в стражданні і смерті.
Шевченко прославив неофіта, його матір і всіх нововірних Ісуса Христа навіки; показав, як через них шириться Євангеліє правди між людьми знедоленими, супроти найжорстокішого переслідування. Співець християнської правди, Шевченко заповідав її — прийдешній Україні, для нашого часу, передбачаючи "время люте", справді, при "владі звіря", і такий моторошний терор, коли "нема сім'ї, немає хати, немає брата, ні сестри, щоб незаплакані ходили, не катувалися в тюрмі або в далекій стороні".
Навіть передвіщено т. зв. "культ особи" з несенням подобизни деспота, як в Москві, і вихвалянням його аж до огиди, ніби вождя в КПРС, і зрештою проголошенням ,що він — "більш од Бога": вірна візія сьогоднішнього становища в СРСР.
Очевидно, тому й побоялися на шевченківській конференції "спинитися на цьому більш докладно". Аби збути справу з рук.
Яка ж моторошна річ — та "академічна" заява!.. вона вказує, що літературознавча "радянсська наука" в Академії Наук в УРСР протиставлена важливим фактам з історії українського письменства і, як також "радянська преса", змеженіла вкрай.
її зобов'язали складати бронзову личину з мітів — для закриття справжнього образу поета, що в апогеї свого творчого піднесення змалював, як найвищий подвиг на землі, терпіння і мучеництво в ім'я Христа.
Тепер пригляньмося до поеми "Марія"; написана в кінці 1859 року, теж на вершині Шевченкового генія, вона, як і "Неофіти", належить до його шедеврів.
Чи тут є "пропагування" атеїзму ,згідно з заявою Академії Наук?