Мені ж, о Господи, подай Любити праівду на землі І друга щирого пошли!
Моя любо!., а нам — Нам любов меж людьми.
При цих дарах Божих, поетові байдуже, якими багатствами земними втішатимуться неситі:
Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли.
Потітм він скреслює пута з них, зоставляючи
Тим неситим очам, Земним богам-царям, І плуги, й кораблі, І всі добра землД І хвалебні псалмми Тим дрібненьким богам.
Сталося непорозуміння в багатьох коментаторів, особливо марксистських. Шевченко вживає множину "боги" на означення царів, з яких пороблено земних кумирів, ідолів, божків. В наведеній "Молитві" точно вказано, що слово "боги" відноситься прямо до царів, і тільки так треба розуміти згаданий вислів, стрічаючи його в інших віршах "Кобзаря", наприклад, в "Подражанії Осії", — там це поняття розкрите повно і наголошене в категоричному тоні:
... Рукамим скверними створили Свою надію; й речете,
Що цар наш бог, і цар надія,
І нагодує і огріє
Вдову і сирот. — Ні, не те,
Скажи їм ось що: — Брешуть боги,
Ті ідоли в чужих чертогах.
Тут з дограничною виразністю визначилося, що поет говорить про обожнених, як кумири-ідоли в чертогах-палацах, царів: тільки про них. Жодного відношення цей вислів не має до поняття небесного Бота, якого поет в "Молитві" називає:
Творче кеба й землі.
Ми в цій "Молитві" і далі знаходимо абсолютно точне означення множини "богів", як множини царів земних, возведших в ідоли. Читаємо:
Все на світі — не нам, Все богам, тим царям! І плуги, й кораблі, І всі добра землі...
Коли зважити який широчезний пропаґаидивний вжиток зробили коментатори-атеїсти з вислову: "Брешуть боги, ті ідоли в чужих чертогах", як з "доказу" протибожности Шевченка, то можемо лині дивуватися на цей вражаючий іісторико-літератур-ний курйоз, причиною якого стала неуважність при читанні текстів і гарячкова тенденція в ідеологічній службі для режиму.
Шевченко обурювався огненно з приводу "сотворения кумирів", що ними стали "п'яні-царі владики". Він навіть докладно зобразив, як це відбувається серед "патриціїв-аристократів":
... Аж остило Самим їм дурня вихвалять, То заразом, щоб доконать, Вони на раді й присудили, Щоб просто кесаря назвать Самим Юпітером, та й годі. І написали воєводам
По всьому царству: так і так. Що кесар бог. Що більш од бога! І майстрові дали кувать Із бронзи кесаря.
От, бронзовий кумир-ідол готовий; до нього люди "неначе в ірій, потягли", а разом з ними також мати неофіта. Далі бачимо в Шевченка чудовий приклад розрізнення двох понять: одно — з самого опису, друге — з оклику, звертання до істинного Бога.
Приплила Із Сіракуз і та небога Благати кесаря і бога. І чи одна вона? Мій Боже! Прийшло їх тисячі в сльозах ...
Кого благаєте, благії. Раби незрячії, сліпії! Чи кат помилує кого?
Молітесь Богові одному, Молітесь правді на землі, А більше на землі нікому Не поклонітесь ...
Мати неофіта, ще не прозрівши, молилась "ке-сареві-богу", "істукану". І сказано до неї в поемі:
Ще не знаєш ти нового Ласкавого Бога.
Якраз в ім'я Його, чия "встає святая зоря", поет розбивав кумири-ідоли царської поганщини, подібні стеменно до витвору в сучасному "культі особи" — культі вождя КПРС, перед яким в пропаганді вживають безліч словесних фіміямів.
Перед кумира Везуть возами ладан, мірро..
Кров і дим їх упоїв.
Це ж і є оті "дрібненькі боги", що "брешуть... в чужих черотгах", — тут батько Тарас угадав наперед, як в несвоїх, а староцарських, "чужих" палатах Кремля розвели на весь світ неправду теперішні божки, приймаючи собі в сласть "хвалебне" друкування без кінця і краю. Навіть проголосилися, що вони — "більш од Бога", і розкричалися на весь світ, що "Бога нема", а тільки вони самі натомість. І їх таврує пророцтво з "Кобзаря".
Благодатний тон останнього періоду творчости вимовився в молитовному зачині до поеми "Марія". Цей тон досягає тепер молитовної ігросвітлености. Але він обзивався в "Кобзарі" скрізь із попередніх поезій, зокрема із "Тризни".
Людей изведать — и любить! Незлобным сердцем соасолея
0 недостойных их делах
И не кощунствуя впотьмах ...
(1843)
В тяжкі часи, повні терпіння та іспитів життьових, укріпився цей тон в "Кобзарі" і надав особливої величности йото заключній частині: на верхів'ях мудрости поета.
Вже 1849 року Шевченко, в вірші "Ми в осени", записав думку, що розвинулася за декаду як висновок всього духовного досвіду. її джерело знайшов, читаючи Євангеліє. Лист до княжни В. Рєпніної, написаний за рік до того віршу, свідчить про джерело; "Євангеліє маю" — повідомив поет. Він через деякий час написав: "Новий заповіт я читаю з благоговійним трепетом". Наведемо згадану думку:
1 хочеться сповідатись. Серце розповити,
І хочеться ... Боже милий! Як хочеться жити.
І любити Твою правду, І весь світ обняти!
Євангельська правда: про безмежну любов Христа до всіх людей, ради яких принято хресні муки на Ґолґоті, знаходять вираз в поетовому прославленні братерства до всього світу. І також заповідь Христа про незнищимий і нерозкрадний скарб вірних: скарб добрих діл, який вічно зберігається на небесах, стає в "Кобзарі" джерелом при оспівуванні "доброзиждущих рук", добросердечности малих, "трудящих людей", в єдиномислії та братолюбії.
Отим добротворчим, "робочим головам" рукам" поет вимолює в Бога дарування сили і довголіття, а після смерти — "раю небесного": з скарбами неземної любови.
Певно, він і себе причисляв до "роботящих голів", серед яких на свій час був найретельмішим в Україні; що казав про свою працю на перелогах, те — і про них:
Роботягциж умам, Роботящим рукам
Думать, оіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам.
Це душі, що сіють "розумне, добре, вічне". Створюють нетлінні скарби, зрікшися жадати могутно-сти і розкошів "світу цього". Бо, по Євангелії, привласнення собі і володіння цілим світом — зовсім марне, коли загублено власну душу. Весь світ з його земними цінностями, почестями і втіхами не вартий нічого, порівнюючи з вічною долею душі.
Але "царі", "злоначинающі", "неситі" панували в великій силі, як власники отих минулих скарбів. Потужно тяжіли з ними над суспільством, зневаживши і упослідивши добросердну, хоч беззначну вбогість. Шевченко розвінчує протихристиянський міт гордости, з її значністю царів і божків, доведеною до сатанинського протиставлення істинному Богові. То був для XIX століття свій характерний "культ особи": царів звеличувано як кумирів та ідолів, воля яких заступала і закривала собою Божу волю, подібно — як сталося в наші часи при червоному культі особи партійного вождя-автокра-та. Означення: "культ особи" зовсім не передає терористичного жаху з "кровавими ріками", бо замість поіменувіати тирана як тирана, сказано тільки про "особу". Але так вийшло, що друге словс — "культ", вірно відзеркалює весь безмір демоні-якального самовивищування тирана в ролі "земного бога-царя", якого славили над небеса і до якого, з "соратниками" і пересмішками його, пов-вістю відноситься вірш Шевченка про "неситих".