Насамперед треба сказати собі, що тоді виконано таку працю, яка мало чим поступалася будові Вавілонської вежі, а з погляду угодности Богові вона являла собою, бодай у людських розрахунках, пряму протилежність тій будові. Я згадую про це тому, що в ті часи початку будівництва один учений написав книгу, в якій докладно розглянув це порівняння. Він намагався в ній довести, що будова Вавілонської вежі не була доведена до кінця не з тих причин, про які загально говорять, або принаймні ці відомі причини не були першорядними. Його докази ґрунтувалися не лише на письмових пам'ятках і звідомленнях, а він сам на місці провів дослідження, при яких виявилося, що будова не вдалася й мусіла не вдатися через слабість фундаменту. У цьому відношенні наш час, звичайно, далеко переважив ті давноминулі часи. Майже кожен освічений сучасник був мулярем за фахом і непомильним у питанні фундаментації. Але не про це йшлося вченому, він лише запевняв, що тільки великий мур створить вперше в історії людства певний фундамент для нової Вавілонської вежі. Отже, спочатку мур, а потім вежа. Книга тоді була у всіх на руках, але признаюсь, що я ще й сьогодні не розумію докладно, як він уявляв собі будування вежі. Стіна, що не була колом, а творила тільки чверть чи половину кола, мала бути фундаментом вежі? Так можна було подумати лише в духовному розумінні. Але пощо тоді мур, що був чимось дійсним, наслідком зусиль і життя сотень тисяч. І пощо креслилися плани, правда, туманні плани вежі і висувались аж до подробиць пропозиції, як належало зосередити народні сили для нового могутнього будівництва?
Тоді багато було — книжка ця лише один приклад — плутанини в головах; можливо, саме тому, що все, що тільки можна, намагалися зосередити для однієї мети. Людська істота, легковажна в своїй основі, з природи подібна літаючій пилюці,— не зносить кайданів, а як закує сама себе, тоді знову починає божевільно битися в кайданах і розносити мури, ланцюги й саму себе в усі кінці світу.
Можливо, що й ці, суперечні будуванню муру, міркування не лишалися поза увагою керівництва при запровадженні частинного принципу будівництва. Ми — я говорю тут, звичайно, від імени багатьох — пізнали себе лише після уважного читання розпоряджень верховного керівництва і знайшли, що без керівництва не вистачило б ні нашої шкільної мудрости, ні нашого людського розуму для тієї малої ділянки, яку ми обіймали у великому цілому. У кімнаті керівництва — де вона була й хто там сидів, не знав і не знає ніхто, кого я питав,— у цій кімнаті кружляли всі людські думки й бажання, і в протилежному кружлянні — всі людські цілі й досягнення. А через вікно падав відблиск божественних світів на руку керівництва, що креслило плани. І тому непідкупному спостережникові не хочеться входити в те, що керівництво, якби воно поважно хотіло, могло б подолати й не лише ті труднощі, які постали б при суцільнім будуванні муру. Отже, лишається тільки висновок, що керівництво накреслило собі будування частинами. Але частинне будування було лише крайнім засобом і недоцільне. Певно, і все ж він має й з іншого боку багато виправдань для себе. Сьогодні можна, можливо, про це говорити безпечно. Тоді був таємний принцип багатьох і навіть кращих: прагни всіма силами зрозуміти розпорядження керівництва, але тільки до певної межі, далі припини свої розумування. Дуже розумний принцип, який, зрештою, знайшов ще одне тлумачення у часто повторюваному пізніше порівнянні: припини свої розумування ще й тому, що це тобі могло б пошкодити. Взагалі тут не можна говорити ні про шкоду, ні про не шкоду. Тут станеться тобі, як річці навесні. Вона підноситься, могутнішає, міцніше живить землю при своїх довгих берегах зберігає свою власну істоту аж до моря і робиться морю рівніша й приємніша. — Так далеко обмірковуй розпорядження керівництва. — Але потім ріка виходить зі своїх берегів, втрачає обриси й форму, уповільнює свою течію, намагається супроти свого призначення творити малі моря на суходолі, нищить поля і все ж не може надто надовго зберегти своє розпросторення, а спливає знову в свої береги, ба навіть жалюгідно висихає в наступну гарячу пору року. — Так далеко не думай над розпорядженням керівництва. Таке порівняння під час будування муру могло бути винятково влучним, але для мого теперішнього звіту має принаймні тільки обмежене значення. Моє дослідження лише історичне; з грозових хмар, що давно вже пропливли, вже не мигає блискавка, і тому я можу шукати пояснення частинної будови, що піде далі від того, чим ми задовольнялися тоді. Межі, які мені ставить моя здібність думати, дуже вузькі, а простір, який тут треба б пробігти,— безмежність.
Проти кого мав боронити великий мур? Проти північних народів. Я походжу з Південно-Східного Китаю. Жадний північний народ не може нам загрожувати там. Ми читаємо про них у старовинних книгах; жорстокості, які вони застосовують відповідно своїй натурі, змушують нас зідхати в своїх мирних садках. На правдоподібних образах мистців ми бачимо їх прокляті обличчя, роззявлені пащі, утикані вигостреними зубами щелепи, заскалені очі, які вже, здається, скоса пильнують за здобиччю, що її паща пережовуватиме й шматуватиме. Коли діти недобрі, ми показуємо їм ці образи, і вони вже з плачем кидаються нам в обійми. Але більше ми нічого не знаємо про цих північників. Ми їх не бачили й живемо в своєму селі, ми їх ніколи не побачимо, якби вони навіть на своїх конях з гиком гнали до нас — велика країна, і вона не пустить їх до нас, вони показилися б у просторах. Тож пощо, коли так стоїть справа, ми лишаємо батьківщину, ріку й мости, матір і батька, заплакану дружину, дітей, що потребують виховання, і мандруємо до школи в далеке місто, а наші думки витають ще далі — коло муру на півночі? Пощо? Спитай у керівництва. Воно знає нас. Воно, придавлене велетенською турботою, знає про нас, знає наше дрібне ремесло, бачить, як ми сидимо всі разом у низькій хаті, і вечірня молитва, яку читає батько родини, подобається йому або не подобається. І коли я насмілююся висловити ці думки про керівництво, то мушу сказати, що, на мою думку, керівництво існувало вже раніше, не сходилося так, як, наприклад, високі мандарини, схвильовані чудовим вранішнім сном, поспішно скликають засідання, поспішно ухвалюють і вже ввечері наказують барабанним биттям будити населення з ліжок на виконання наказів, хоча б ішлося лише про влаштування ілюмінації на честь якогось бога, що вчора ласкаво явився владикам, щоб на ранок, ледве погаснуть лямпіони, лупцювати його в темному закутку. Навпаки, керівництво існувало здавна, а так само й ухвала будувати мур. Невинні північні народи, які вірили, що були причиною тому; невинний гідний шани імператор, який вірив, що він видав наказ про будову. Ми знаємо про мур інше й мовчимо.