— Я б зроду-звіку не ходила простоволоса, хоча б ти мене й силував, — обізвалась Леміщиха. — Чи слід же молодиці світити грішним волосом проти божого сонця? І мати моя носила очіпок на голові, і я зав'язуватимусь в чушку вже й до смерті.
— І душа моя ненавидить тих панків-голодранців! — промовив Лемішка. — Останню копійку занапастить, аби здаватись паном. Сьогодні пан, а завтра пропав!
Яким слухав, мало їв і нічого не пив. На всяке питання він одрізував гордовито й по-московській, коротко й звисока. Його вже ніхто не став і займати. Серед компанії свого народу, серед своєї сім'ї він сидів, мов чужісінький чоловік. Московська школа на нашій України багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од сім'ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої, великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату поляками, скінчену москалями, щоб зв'язати, що порвала наша недбайливість, та стидка українська байдужість, та ледача недобачливість.
Якимко, колись коханий син свого батька, своєї матері, втіха своєї родини, цурався свого роду, свого плем'я, тікав од матері, соромився мови свого народу, не любив батька. От до чого допровадила його наука без народності!
Почали їсти всяку страву, а після вареників Леміщиха винесла добрий глек варенухи, смачної, пахучої та солодкої. Пішла чарка з варенухою кругом стола!
— Та випийте ж, небоже, хоч раз до нас! — просив дядько Охрім Якима. — Сама ж паніматка варила, а я вас сам почастую. Коли ж не вип'єте з моїх рук, то я більше до вас і не приїду.
Яким хилив тоді горілку не згірше свого дядька Охріма. Але що скаже Зося, як довідається, що він п'янствує з мужиками? Ця думка не давала йому опокою. Піднесена близенько варенуха так гарно, залоскотала йому в носі, що він не втерпів, привітався по-письменному, випив чарку, другу. Гаряча варенуха трохи вдарила йому в голову.
— Ми думали, що ви нас втішите вченою розмовою, — говорив далі дядько. — Ми радніші й до вечора слухати розумного слова за чаркою доброї варенухи.
— Нехай бог спасеть і нашого батюшку, та й його синів, — промовив селянин. — Оце було як прийдуть на проводи на громадський обід, то так наслухаєшся всього, що й господи! Було розкажуть нам, як на тім світі буде людям: що буде грішним, а що праведним; розкажуть було і про Адама, і про пекло, і про рай. І малі ті паничі, а так тобі розказує, та все попросту, та все по-нашому, мов шовком гаптує! Що то пак письменний чоловік! У книжках все написано. Розкажіть, будьте ласкаві, дещо, а ми послухаємо! Адже ж, кажуть, і ви колись вчились на священика, та вже опісля повернули тобто на пана.
Якимові сподобалась річ селянина. Варенуха трохи розворушила його наукову пиху. Він почав розказувати про те, як наука допомогла всім народам вийти з темряви, а потім повернув на розмову про блискавку, про грім, про дощ. Спершу почав був таки говорити по-українській, але сам язик, привчений московською школою, зараз повернув на великоруську мову. І потекла його мова книжна, школярська, невтямлива народові.
— Молния (блискавиця) праисходит вследствие скапления електричества в воздухе. Это, видите, такая огненная сила, которая скрывается в земле, в воздухе, а потом разряжается, загорается, воспламеняется…
— Господи, як хороше! як гарно! — промовляли молодиці, киваючи одна до однієї головами.
— Кагда електричество скапляется и начинает разряжаться, тагда воздух с страшною силою устремляется в безвоздушное прастранство, прастранство, то есть место пустое, примерно как этa комната. Патом гром!.. Трах-тарарах!
Яким, бувши вже напідпитку, тарахнув кулаком по столі, аж пляшки задзвеніли. Варенуха почала його гарячити.
— Ой, господи! аж страх бере! — промовила молодиця з слізьми на очах. Їй здавалося, що Яким розказував про пекло.
— То грім битиме всіх грішних? — спитала вона в Якима.
Всі слухали, обернувши очі до Якима, ловили кожне його слово; усім здавалося навіть, що вони розуміють, хоч кожне слово Якимове було для них тайною, потайнішою од християнських тайн.
— Скажіть нам, коли ласка ваша, чи правда тому, що під землею є риба-кит, котра часом трясе землею? — спитав селянин.
— Не вірте! тому неправда, — одказав Яким. — Земля крутиться кругом сонця і вертиться на своїй осі.
— Осі? чи вже ж то? Хіба ж земля крутиться, як колесо? Всі засміялись, зглядуючись.
— Авжеж так! — говорив далі Яким. — Движение бывает центростремительное, тобто…
Яким постерегав, що його й справді не розуміють слухачі, хотів говорити попросту, але якось не потрапляв. Піт виступив у його на лиці. Його розмова, мабуть, не дуже вдоволяла слухачів, бо один дядько покрутив, покрутив головою і сказав:
— Це все… бог з ним… А скажіть нам, паничу, коли-то добре буде людям? Бо вже лихого натерпілись ми доволі. Ви людина письменна, може, де вичитали в книжках!
— А якого ж добра ви ждете? — спитав Яким, не розуміючи, що йому одповідати на теє.
— А якого ж добра нам ждати? Чи не буде полегкості на податі, на хліб?
— Про це я не відаю, навіть у книжках нічого про те не начитував.
Яким утомився, силкуючись розмовляти з народом. Розмовляти з народом він не вмів, хоч і жив між простими людьми.
Вже звернуло з півдня, як гості почали прощатись. Старий Лемішка повеселішав тим, що гаки його вчений син показав гостям хоч трохи свого розуму. Мати була рада і все щось говорила та говорила. Дядько Охрім з дядиною теж були раді, що небіж сподобив їх розмови і не гордує ними. Всі вийшли надвір, всі обнімались, цілувались, обнімали й міцно цілували Якима, потім посідали на вози і під гарячим промінням південного сонця рушили в дорогу. За ворітьми знов спинились. Стара Леміщиха з пляшкою в руках частувала гостей на дорогу, подаючи чарку на вози. Ще раз перецілувались і, розпрощавшись в останній раз, рушили на ярмарок. Старі вернулись до хати, а Яким пішов в садок, ліг в затінку в холодку під гіллястою яблунею і міркував про випадки того дня.
"А що буде, як Зося часом почує, що я п'янствую з мужиками та міщанами, веду з ними компанію? Чи знає вона, чий я син, хто мої батьки? А як дізнається, чи буде мене любити? Чи схоче вийти за мене заміж…"