— Ну, то… — на якусь мить тато наморщив лоба, задумавшись, — ну, то… викопаємо погріб!.. Подумаєш!
І обличчя його просвітліло. На відміну від мами, тато не вмів довго переживати.
— Викопаємо погріб та й усе. Правда, синку?
— Викопаємо! Авжеж, викопаємо! — весело підхопив Котька. Йому ніколи не доводилося копати погріб.
Вони не стали відкладати це у довгий ящик, а пішли до коменданта, обвітреного й засмаглого начорно Петра Кіндратовича Баюри, який видавав постіль, відра і посуд, узяли в нього ще й дві лопати та й приступили до діла.
Тато копав, а Котька відгрібав пісок, щоб не сипався в яму. Потім тато розшукав десь уламки шиферу, що лишилися від будівництва, гарненько виклав ними яму, а один шматок поклав зверху, наче ляду. Вийшло дуже здорово.
"Ти диви — молодець!" — здивувався Котька. Дома татові якось ніколи не доводилося майструвати, і Котька вперше бачив безпосередні наслідки татового уміння. Та й що там у місті змайструєш, коли все, що треба, купується в магазині. Та й часу в тата завжди нема.
Котька побіг хвалитися мамі. Але мама особливого захоплення погребом не виявила.
— Ой! Як сиплеться-а-а! — скривилася вона. — Це всі продукти будуть у піску.
Тато промовчав. А Котька образився:
— Ну, знаєш… Тобі не догодиш ніколи. Дуже якраз гарний погріб. Кращий за будь-який холодильник. Хіба в холодильник стільки влізе?
— Гарний-гарний, — одмахнулася мама. — Біжи принеси води, оно бочка приїхала.
Виявилася досить-таки дивна для Котьки річ. Незважаючи на те, що будиночки стояли біля самісінької води, на березі славнозвісної зачарованої Десни, з водою були непереливки. Пити воду просто з Десни не можна було, вона годилася тільки на господарські потреби. Питну воду возили з села, з криниці. Двічі на день сива більмувата конячина притягала здоровенну бочку на двох колесах. Правила конячиною чорнява засмагла білозуба молодиця.
Коли Котька прибіг з відром, коло бочки вже витяглася черга бережан у купальниках, у халатах, у трусах і в піжамах — хто з відром, хто з чайником, хто з бідончиком, хто з каструлею…
Стоячи в черзі, Котька роззирався навколо. Публіка на "Бережку" була для Котьки малоцікава: або зовсім солідна (дяді, тьоті, бабусі), або зовсім несолідна (писклява дошкільняча дрібнота). Ровесників, однолітків своїх Котька не вгледів.
З одного боку це було навіть добре. Бо коли Котька набрав у відро води й поніс, то виявилося, що носити воду у відрі він не вміє. Просто йому ніколи не доводилося цього робити. Відро весь час чіплялося за ногу, вода у відрі гойдалася і розхлюпувалася. Котька ледве доніс піввідра. Був червоний, як помідор, і намагався ні на кого не дивитися. Перед однолітками було б зовсім соромно. Отже, з одного боку, було навіть добре, що однолітків на "Бережку" не було.
А з другого боку… З другого боку теж було добре, що їх не було.
"Що, я гратися-забавлятнся з міськими хлопчиками сюди приїхав! Ні! — рішуче сам собі сказав Котька. — Я приїхав пізнавати сільське життя, приїхав змагатися з пастухами, хто далі плюне, приїхав кататися верхи на корові і красти кавуни иа баштані. А всі ці міські хлопчики — пігмеї і більше нічого. Нащо вони мені здалися. Тюті…"
Мама заходилася готувати вечерю.
Тато заходився розпаковувати і приводити в порядок риболовні снасті — вудочки, спінінги, "закидушки" й таке інше.
А Котька пішов купатися.
Купався Котька до самісінької вечері — аж посинів.
Вечеряли урочисто, на честь відкриття сезону, разом з татовим начальником Спиридоном Спиридоновичем та його сімейством.
Їжі наготували, "як на Маланину свадьбу" (так завжди казав тато, повторюючи слова свого діда). На столі все не вмістилося — заставили весь ґанок.
Останнє, що подумав Котька перед тим, як заснути, було: "А все-таки здорово, що я нарешті в селі! Завтра з самого ранку піду шукати і баштан, і корів, і хлопців-пастухів… Завтра…"
РОЗДІЛ IV
Завтра. Невеличка маленька пригодка, після якої починається нудьга.
Похід у село. "Сапоги". Знову нудьга
Прокинувся Котька від одчайдушного маминого зойку.
Він підхопився з ліжка й кинувся до вікна — мама верещала надворі.
Визирнув і побачив: мама стоїть навколішках біля погреба у напруженій неприродній позі, одкинувшись назад і прикривши обличчя рукою.
— Що? Що таке? — перелякано вигукнув Котька і через відчинене вікно вискочив надвір: мама у небезпеці!
— Що?
— Он! Он! — трагічно мовила мама і тремтячою рукою вказала на погріб.
Котька витягнув шию і, затамувавши подих (може, змія?!), потроху посунувся, зазираючи у погріб. Нарешті — зазирнув.
У погребі, на кришці каструлі, сиділа маленька, як п'ять копійок, зелена жабка.
— Тю! — Котька засміявся.
— Ага — "тю"! Я їх так боюсь.
— Тю! — повторив Котька, перехилився, спритно схопив жабку рукою і підніс догори: — Диви, яка симпатична!
— Ой! Кинь зараз же цю гидоту! — відсахнулась мама. Котька одніс "симпатичну гидоту" за кілька кроків і обережно поклав на пісок.
— І це треба було так верещати? — поблажливо пхикнув він. — Ех ви, жінки…
Серце його сповнювала гордість. Він відчував себе мужчиною. День починався добре. Майже з подвигу.
— А де тато Карло? — весело спитав він ("Пригоди Буратіно" з дитинства були улюбленою Котьчиною книжкою, і він жартома називав тата іноді "тато Карло").
— Карабас-Барабас він, а не тато Карло, — сердито відповіла мама. — Запроторив нас у якийсь тераріум, серед гадів та плазунів, і задоволений!.. Рибу пішов ловити.
Котька побіг до річки.
Тато Карло в трусах і в сорочці навипуск (так що трусів не було й видно, і можна було подумати, що він у самій сорочці) стояв по коліна у воді і, мов зачарований, дивився на поплавець.
— Як успіхи, тату Карло? — бадьоро загукав Котька, підбігаючи.
Тато, не обертаючись, мовчки застережливо підніс руку.
Котька, трошки постояв на березі і, так і не дочекавшись від тата ні погляду, ні слова, зітхнув і пішов купатися.
Сам Котька ловити рибу не любив. У нього не було терпіння довго дивитися на нерухомий поплавець. Не чекаючи, поки риба клюне, він раз у раз смикав вудлище і витягав голого гачка. Ну й, звичайно, ніколи нічого не впіймавши, через якихось кілька хвилин не витримував і кидав риболовлю.