— Чистісіньку правду, — відгукнувся Ной, чухаючи потилицю. — Все так і було, як ви говорите.
— А що вона казала про минулу неділю?
— Про минулу неділю? — перепитав Ной, ніби пригадуючи. — Та я ж уже вам розповідав.
— Ще раз розкажи! Ще раз! — кричав Фейгін так, що аж піна виступила на губах; однією рукою він ще міцніше вчепився в Сайксову руку, а другою вимахував у повітрі.
— Вони спитали її… — сказав Ной, який уже встиг трохи очуматися від сну і, очевидно, почав здогадуватися, хто такий Сайкс. — Вони спитали її, чому вона не прийшла, як обіцяла, минулої неділі. Вона відповіла, що не змогла.
— А чому? Скажи йому причину.
— Тому що її силоміць затримав удома Білл — чоловік, про якого вона їм уже розповідала, — відповів Ной.
— Що ж вона ще казала про нього? — вигукнув Фейгін. — Що вона казала про чоловіка, про якого розповідала раніше? Ну ж бо скажи йому, скажи.
— Ну, що їй не так легко піти з дому, не сказавши куди, — відповів Ной, — і що за першим разом, щоб побачитися з тією леді, вона… ха-ха-ха! — так смішно мені зробилось, коли я це почув, — вона дала йому опію.
— Сто чортів! — вигукнув Сайкс, оскаженіло вириваючись з рук єврея. — Пусти мене!
Відштовхнувши старого, він вискочив з кімнати і, як навіжений, побіг по сходах.
— Білле! Білле! — кричав Фейгін, кинувшись за ним навздогін. — Ще одне слово. Тільки одне слово.
Він так і не встиг би сказати це слово, якби двері не були замкнені; грабіжник марно витрачав зусилля й прокльони, намагаючись їх висадити, коли старий, захекавшись, наздогнав його.
— Випусти мене! — вигукнув Сайкс. — Не говори зі мною — це небезпечно. Кажу тобі, випусти!
— Вислухай мене, Білле, — попрохав Фейгін, поклавши руку на замок. — Ти не поведешся з нею…
— Ну? — озвався той.
— Ти не поведешся з нею… надто… круто?
Вже займався ранок і було досить видно, щоб обоє могли розгледіти обличчя один одного. Вони обмінялися швидким поглядом — в очах обох спалахнув вогонь, що непомильно виказував їхні почуття.
— Я хочу сказати, — мовив Фейгін, не приховуючи, що вважає зайвим прикидатися далі, — не надто круто з огляду на нашу безпеку. Дій розважливо, будь обачний.
Сайкс нічого не відповів і, розчинивши навстіж двері, які Фейгін відімкнув, вибіг на безлюдну вулицю.
Ні разу не спинившись, ні на мить не завагавшись, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, не підводячи очей до неба й не опускаючи їх долі, дивлячись просто себе з диким рішучим виглядом і так зціпивши зуби, що під шкірою випнулися вилиці, грабіжник мовчки мчав щодуху, не стишуючи ходи, аж поки опинився біля дверей свого житла. Він тихо відімкнув двері ключем і, безгучно ступаючи, піднявся сходами нагору; ввійшовши до своєї кімнати, він двічі повернув ключ у замку, присунув до дверей важкий стіл і відхилив запону ліжка.
Дівчина лежала напівроздягнена. Прихід Сайкса розбудив її, вона підвелася й поглянула на нього сполоханими очима.
— Вставай! — крикнув він.
— Це ти, Білле? — спитала дівчина, зрадівши його появі.
— Я, — відказав він. — Вставай.
У кімнаті горіла свічка, але Сайкс вихопив її з підсвічника й шпурнув у камін. Помітивши, що вже розвидняється, дівчина встала і хотіла підняти штори.
— Облиш, — сказав Сайкс, заступаючи їй дорогу до вікна. — Для того, що мені треба зробити, і так досить світла.
— Чого це ти так на мене дивишся, Білле? — запитала дівчина тихим, переляканим голосом.
Якийсь час грабіжник сидів, важко дихаючи, з роздутими ніздрями, і пильно дивився на дівчину, а тоді схопив її за голову й за шию, витяг насеред кімнати й, озирнувшись на двері, затулив їй рота своєю важкою лапою.
— Білле, Білле! — хрипіла дівчина, відбиваючись від нього з усією силою смертельного переляку. — Я… я не кричатиму… і не плакатиму… не покличу на поміч… тільки вислухай мене… скажи мені хоч слово… скажи, що я таке зробила?
— Ти сама знаєш, клята відьма! — відказав грабіжник, ледве переводячи подих. — Тебе цю ніч вислідили, підслухали кожне твоє слово.
— Так пощади моє життя — заради господа бога, — як я пощадила твоє, — благала дівчина, чіпляючись за його руки. — Білле, голубе, невже в тебе рука підніметься вбити мене? О, подумай про те, від чого я відмовилась задля тебе хоча б цієї ночі. Ще є час подумати й уберегти себе від злочину — я не випущу твоїх рук, ти не зможеш одірватись від мене. Білле, Білле, ради господа бога, ради самого себе, ради мене — зупинись, поки не пролив мою кров! Я була вірна тобі, присягаюся своєю грішною душею, я була вірна!
Сайкс робив відчайдушні зусилля, щоб вивільнити руки, однак дівчина міцно обхопила їх, і хоч як він силкувався, але так і не зміг відірвати її від себе.
— Білле! — скрикнула дівчина, намагаючись покласти голову йому на груди. — Сьогодні вночі джентльмен і та добра леді пропонувала мені виїхати за кордон, де я могла б тихо й мирно дожити віку. Дозволь мені побачитися з ними ще раз і навколішках благати тієї самої ласки й для тебе; ми покинемо це жахливе місто і далеко одне від одного заживемо кращим життям; ми не згадуватимемо про минуле, хіба що тільки в молитвах, і більше не зустрінемось. Ніколи не пізно покаятися. Так вони мені казали… і я відчуваю тепер, що це правда… Але для цього потрібен час… нам потрібно хоча б трохи часу.
Грабіжник нарешті вивільнив одну руку і вихопив пістолет. Але хоч як засліпила його лють, в голові у нього майнула думка, що його неодмінно схоплять, копи він вистрелить, і він щосили двічі вдарив дівчину пістолетом по зверненому до нього обличчю, що майже торкалось його власного.
Вона похитнулась і впала, заливаючись кров'ю, що линула з глибокої рани на лобі; та відразу якось підвелася на коліна, вийняла з-за пазухи білу хусточку — подарунок Рози Мейлі і, піднісши її у стулених долонях до неба так високо, як тільки дозволяли їй слабкі сили, останнім своїм подихом звернулася до творця, благаючи про милосердя.
Страх було дивитися на неї. Вбивця, заточуючись, відступив до стіни і, затуливши очі рукою, схопив важку палицю й ударив її по голові.
Розділ XLVIII
Сайксова втеча
З усіх лиходійств, учинених тієї ночі під покровом темряви в цілому Лондоні, це було наймерзенніше. З усіх жахіть, що отруїли смородом ранкове повітря, це було найогидніше і найжорстокіше.