— Відомо, сер, — відповів Олівер, гірко хлипаючи.
— Чого ти рюмсаєш? — спитав джентльмен у білому жилеті.
І справді, хіба не дивно? З якої такої причини цьому хлопчикові було рюмсати?
— Сподіваюсь, ти не забуваєш щовечора помолитися, — суворо докинув інший джентльмен, — і молишся, як належить християнинові, за всіх тих, хто тебе годує і піклується про тебе?
— Атож, сер, — промимрив хлопчик.
Джентльмен, що говорив останнім, навіть сам не здогадувався, наскільки він має рацію. Олівер і справді був би християнином, і напрочуд добрим християнином, якби молився за тих, хто його "годував" і про нього "піклувався". Але він не молився, бо молитися його ніхто не навчив.
— Так от, тебе взято сюди, щоб вивести в люди й навчити корисного ремесла, — сказав червонощокий джентльмен, що сидів у високому кріслі.
— Тому ти завтра ж із шостої ранку почнеш микати мички, — додав злостивий джентльмен у білому жилеті.
На подяку за те, що два обіцяні благодіяння були поєднані в такому нехитрому ділі, як микання мичок, Олівер, за наказом бідла, низько вклонився й був хутко припроваджений до великої кімнати, де, наплакавшись досхочу на грубому, твердому ліжку, заснув. Який чудовий доказ гуманності англійських законів! Вони дозволяють біднякам спати!
Сердешний Олівер! Він спав у щасливому забутті, не відаючи, що тим часом рада ухвалить рішення, яке найістотнішим чином вплине на його подальшу долю. Але таке рішення було ухвалене. І полягало воно ось у чому.
Члени ради були дуже мудрі, глибокодумні філософи, і коли вони придивилися ближче до робітного дому, то відразу виявили те, чого прості смертні нізащо не помітили б, а саме: бідним він подобається! Справді-бо, робітний дім став для них постійним місцем розваг; тут була безплатна їдальня, тут давали задарма сніданок, обід, чай і вечерю цілісінький рік; одне слово, то був рай із цегли й вапна, де щодень свято й ніякої роботи. "Ого! — із заклопотаним виглядом вигукнула рада. — Кому ж, як не нам, навести тут лад. Ми негайно покладемо цьому край!" Отже, рада ухвалила, щоб усім злидарям було надано на вибір дві можливості (бо, ясна річ, силувати ніхто нікого не хотів!): або повільно конати з голоду в робітному домі, або померти швидкою смертю поза його стінами. На виконання цієї ухвали було укладено угоду з водопровідною компанією на постачання водою в необмеженій кількості та з бакалійником — на регулярне постачання невеликої кількості вівсяного борошна; й відтоді мешканці робітного дому почали одержувати тричі на день по тарілці ріденької каші, двічі на тиждень — по цибулині її по неділях — півбулочки. Рада окремо подбала і про жінок, запровадивши щодо них силу-силенну мудрих і людяних правил, яких немає потреби тут наводити. В своїй безмежній доброті вона, з огляду на великі судові витрати, пов'язані з розірванням шлюбу, погодилася сама розлучати одружених бідняків. І замість вимагати від чоловіка, щоб він, як водиться, утримував свою родину, — взагалі позбавляла його родини, перетворюючи на одинака! Можна тільки догадуватися, скільки одружених людей з усіх прошарків суспільства посунуло б до ради, якби далекоглядні члени її не запобігли такому ускладненню. Від родинних обов'язків звільнялися тільки ті, хто мешкав у робітному домі й задовольнявся кашею, — а це відлякувало людей.
Протягом перших шести місяців перебування Олівера Твіста в робітному домі ця система діяла повним ходом. Спочатку вона вимагала неабияких витрат, бо рахунок трунаря відразу виріс, а до того ж доводилось увесь час перешивати одяг злидарів, що після двох-трьох тижнів споживання пісної каші лантухом обвисав на їхніх охлялих тілах. Зате кількість мешканців робітного дому зменшувалася так само, як їхня вага, й рада була в захваті.
Хлопців годували у великій залі з кам'яною долівкою. В одному кутку стояв казан, і з цього казана у встановлені години наглядач у фартусі за допомогою однієї-двох богаділок насипав черпаком кашу. Кожен хлопець одержував по мисочці цього розкішного варива — й нічого більше; лише на великі свята до каші додавали ще по дві з чвертю унції хліба. Мисочки ніколи не доводилося мити, бо хлопці вискоблювали їх ложками до блиску; упоравшись з цією процедурою (яка ніколи не тривала довго, бо ложки були завбільшки майже такі самі, як мисочки), вони сиділи, втупившись у казан такими пожадливими очима, наче ладні були з'їсти навіть цеглу, якою його було обкладено; водночас вони ретельно обсмоктували собі пальці, сподіваючись, що до них пристала бодай крупинка каші. Хлопці звичайно мають чудовий апетит. Олівер Твіст і його товариші протягом трьох місяців терпіли дедалі страшніші муки голоду; врешті вони зовсім здичавіли з відчаю, і один хлопець, рослявий як на свій вік і не звиклий до таких мізерних порцій (його батько тримав колись невелику харчевню), похмуро натякнув товаришам, що, коли йому не даватимуть щодня додаткової миски каші, він, чого доброго, з'їсть уночі сусіда — кволого й ще зовсім малого хлопчика: Очі в хлопця були дикі, несамовиті, й товариші беззастережно йому повірили. Порадившись, вони кинули жеребок, кому сьогодні ж після вечері йти до наглядача просити добавки. І жеребок випав Оліверу Твісту.
Настав вечір; хлопці посідали за стіл. Наглядач у куховарському вбранні зайняв своє місце коло казана, його помічниці-богаділки стали в нього за спиною; кашу було розподілено і довгу молитву перед короткою трапезою проказано.
Мисочки спорожніли вмить; хлопці перешіптувалися між собою й підморгували Оліверові, а найближчі сусіди штовхали його ліктями. І він, малий хлопчина, охоплений відчаєм, не тямлячи себе від голоду, підвівся з-за столу, підійшов з мискою й ложкою в руці до наглядача і сказав, трохи наляканий власною зухвалістю:
— Будь ласка, сер, дайте мені ще.
Наглядач був огрядний здоровань, але він сполотнів. Кілька секунд він приголомшено витріщався на малого бунтівника, а потім, щоб не впасти, вхопився за казан. Богаділки заціпеніли від подиву, хлопці — від страху.
— Що ти сказав? — кволим голосом вимовив нарешті наглядач.
— Будь ласка, сер, — повторив Олівер, — дайте мені ще. Наглядач торохнув Олівера черпаком по голові, скрутив йому руки і зарепетував, кличучи бідла.